Сьогодні день зради Господа, день похмурий і печальний, тому свята Церква й ознаменувала його нарівні з днем смерті Господа, і штампом посту в цей день протягом всього року. Хто любить свого Спасителя, той не порушуватиме посту в середу, той з усією вірністю зберігає знамення скорботи, і смутку до улюбленого Господа. Хоч зрада, рівно як і смерть Господа, послужила – своїми наслідками для спасіння усього світу, але разом з цим ця подія – найчоршіша й найогидніша. Для мене вона здається більш важкою самого розп`яття. Тому що розпинателі Господа не знали Його, як потрібно: тому що якби вони пізнали, то не розіпяли б Господа Слави (1 Kор. 2, 8). А тут хто зраджує? Власний учень, один з дванадцяти, тобто найближчий – предає той, хто чув усі бесіди Спасителя, був свідком Його життя і чудес, ділив з Ним впродовж трьох років радості і печалі.
Після всього цього зрада є такою несподіваною у зраднику, що свята Церква буде заутра запитувати: «Кій тя образ, Іудо, прєдателя Спасу содела? Єда от ліка апостольського тя отлучі? Єда дарованія ісцелєній ліши? Єда іних ноги умив, твої же презрє? Єда от трапези тя отрину? О, колікіх благ не памятлів бил есі!» (Утреня Великої Пятниці. Седален, глас 7-й). Усе було зроблено для Іуди, і все він відкинув! Те, що він не мав ніякої причини скаржитись на Учителя, показують власні слова і жахливий кінець його: згрішив я, – говорить він самим вбивцям Учителя, – предавши кров невинну (Мф. 27, 4).
Що ж втягнуло тебе, нещасний, в цей жахливий гріх? Срібролюбіє і диявол, відповідають євангелісти. Носячи ковчежець з грошима, Іскаріот пристрастився до того, що він носив, і виявився злодієм. Після цього святе оточення Ісусове, в якому переважав дух вільного нестяжання і самовідверження, зробилось для нього чужим, важким, противним душі, котра була заражена страстю. Іуді скрізь і всюди мріялись користь і срібняки. Диявол ж не зволікав і скористався цією слабістю серця, і зробив у душі Іуди житло собі, і заставив його дивиись на усе не очима віри і любові, як дивились усі апостоли, а власнокорисним оком митаря і фарисея. Так дивився Іуда на миро, яке Марія лила на ноги Спасителя, і прикинувшись другом бідних, жалів, що воно не продане, а гроші не передані в розпорядження його лукавству. Так, без сумніву дивився Іуда і на все інше. “Що, – думав він, – ми ходимо із краю в край Іудеї як нищі? Чому б не скористатись усердям народу, не взяти у свої руки владу, яка, видимо дається сама собою? Бо ж Мессія повинен у кінці кінців володарювати над усіма і всім. Невже чекати, щоби нас усіх захопили, як порушників закону, і стратили? Напевне, за цим не стане. Але нехай дочекаються цього інші. Іскаріот не такий простий і недалекоглядний. Він візьме свою міру відразу” . “Чому ж ти тягнеш”, – шептав у вуха диявол.
Будемо ж, браття, берегтись недуги цієї, так само як і усіх інших пристрастей, тому що всі вони однаково небезпечні, і рано чи пізно – закінчуються душевною і тілесною загибеллю людини. Але той, хто згрішив, нехай не падає духом і не доходить до відчаю! У Небесного Лікаря немає невиліковних хворих. Допоки живемо, до того часу можемо спастись, які б не були великі наші гріхи. Якби й сам Іуда, замість дерева погибелі, поспішив би до дерева Хреста Христового з вірою і покаянням, то разом з розбійником, який покаявся, увійшов би у рай, без усіляких срібняків. Так роздумують, про це і вчать богомудрі отці Церкви. Амінь.
