12.8 C
Lutsk
Середа, 30 Вересень, 2020
Основи православ'я

Церковне життя у світі: як жити і вижити?

Ми часто чуємо, говоримо і пишемо про духовне, про церковне життя. Але – як, власне, жити? Як жити так, щоб “захоплення релігією” не обернулося бідою для самої людини та її близьких? У чому має проявлятися наше християнство? І як наше церковне і духовне життя може поєднуватися з “іншим” життям?

Відповідь, яка готова зірватися з язика, – православний християнин повинен передусім ходити в храм. Точно, повинен. Безперечно. Тільки от хотілося б зрозуміти – кому винен і навіщо туди ходити? Спробуємо розібратися.

Спершу буде добре, якщо ми усвідомлюємо, що ми нікому нічого не винні. Людина вільна – такою її створив Господь. І вона сама вибирає свій життєвий шлях. Але, зрозуміло, будь-який вибір припускає відповідальність, а також логіку подальших вчинків. І якщо мій вибір – християнство, а краще сказати – Христос, то я прислухатимуся до того, що каже мені Спаситель. А каже він, серед іншого, от що: “Якщо двоє з вас дійдуть згоди на землі просити про всяку річ, то, чого б вони не попросили, буде їм від Отця Мого Небесного; бо, де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них” (Мф. 18:19,20). Це означає, що окрім домашньої, індивідуальної молитви, украй важлива молитва християнської громади – тоді з нами молиться сам Христос.

І от ще що каже Спаситель: “Якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крові, то не будете мати життя в собі.  Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день. Бо Плоть Моя є істинною їжею, і Кров Моя є істинним питтям. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває, і Я в ньому. Як послав Мене Живий Отець, – і Я живу Отцем, – так і той, хто їсть Мене, житиме через Мене” (Ін. 6:53-57). Це – друга причина, через яку ми збираємося в храмі: ми приносимо Богу Отцю безкровну жертву, яку одного дня здійснив і до наших часів щодня здійснює Син Божий, і причащаємося, залучаємося до цієї жертви – до Тіла і Крові Господніх, до самого Господа.

Саме для цього ми ходимо в храм. Не для того, щоб ставити свічки, не для того, щоб писати записки (хоча це все теж добре і правильно), але для того, щоб молитися разом з братами і сестрами в Христі і всім разом, на чолі з єпископом або священиком, звершувати євхаристію і причащатися Святих Таїн.

Отже, ходити в храм дійсно треба. Але, повторюся, не через те, що ми комусь щось винні, а через те, що Христос віддав нам Себе цілком, і з нашого боку було б просто чорною невдячністю і свинством нехтувати Його безцінним даром.

Далі виникає питання – як часто треба ходити в храм? І – зазвичай про це говорять окремо – як часто треба причащатися?

Нагадаю, ми говоримо про мирян, тобто про людей, які більшу частину тижня працюють або вчаться. Ясно, що мало в кого є можливість ходити в храм щодня. Але з часів древньої Церкви було прийнято збиратися в храмі в недільний день – день Господній. Сюди ж логічно додати Пасху, двунадесяті і великі свята (хоча багато з них потрапляють на будні, що ускладняє участь у богослужінні). Звичайно, є безліч святих, яких ми любимо, є ікони Богородиці, які теж хочеться ушанувати молитвою до Цариці Небесної, – але для цього зовсім не обов’язково, закинувши всі справи і сім’ю, бігти на півдня в храм. Цілком можна помолитися вдома, почитати акафіст.

Як часто треба причащатися? Я б відповів так: причащатися треба всякий раз, як ми приходимо на літургію.

Якщо вдуматися, то це нонсенс: прийти на літургію – і не причаститися. Розіп’ятий за нас Господь пропонує нам Свою Плоть, віддає нам Себе Самого, а ми кажемо: “Ні, Господи, я не гідний. Я вчора їв сосиску, я не вичитав правило, та й взагалі я вже минулої неділі причащався. Не гідний. А от наступного разу, а краще через пару тижнів, я вже попощу, як слід помолюся – і буду гідний”. Це те, що називається упокорювання гірше за гордість.

Втім, це окрема тема, на яку вже багато написано і сказано щонайменше з часів свт. Іоанна Златоуста. Тут немає можливості відтворювати всі аргументи за і проти. Але я глибоко переконаний, що для мирянина добре і правильно причащатися щонеділі.

Якщо ми будемо вважати, що причащатися щонеділі – це норма, нам доведеться замислитися над таким болючим питанням, як підготовка до причастя. Про це теж багато говорилося.

Що стосується посту, то церковні канони знають лише три види посту: середу і п’ятницю, Великий піст і євхаристійний піст. Останній являє собою повне утримання від їжі і питва з вечора напередодні причастя (зараз зазвичай говорять про північ) і до самого моменту причащання. Вимога постити тиждень або три дні перед причастям належить до тої епохи, коли багато хто причащався раз на рік або один раз у піст. При щотижневому причащанні подібна вимога абсурдна, шкідлива, та і просто нездійсненна.

Думається, цілком достатньо, якщо людина постить у середу і п’ятницю, додержується Великого посту (а за можливістю – інші багатоденні пости). Вимагати від мирянина постійного посту в суботу чи в четвер ніхто не має права.

Інша складова традиційної підготовки до причастя – три канони і послідування до причастя. Здавалося б, не так вже важко викроїти півтори-дві години і вичитати все потрібне. Проте в реальності виявляється, що це дуже нелегко. Постійно доводиться чути: отче, простіть, не встиг прочитати. Та і сам отець, що вже гріха таїти, далеко не завжди “вичитує” необхідне правило в повному обсязі.

Але поставимо собі питання: чому саме таке молитовне правило перед причастям? Ми читаємо канони, але ж канон – це передусім складова утрені. І на недільній всенічній якраз і читається зазвичай три канони, тільки не покаянного характеру, а прославляння. Що стосується послідування до причастя, то воно очевидним чином співвідноситься з євхаристійними молитвами.

Виходить, отже, ось що: канони недільної утрені, які важко сприймати на слух, проходять повз свідомість мирян; євхаристійні молитви миряни і зовсім не чують. Замість цього, “вистоявши” в храмі всенощну і готуючись “відстояти” літургію, ми читаємо вдома відомі канони і послідування, замінюючи, таким чином, свідому участь у громадському богослужінні келійною молитвою. Це ще одне свідоцтво того, що причастя досі сприймається, як якась екстраординарна подія в житті християнина, що вимагає дублювання статутного богослужіння і статутних постів.

Як же бути з канонами і з послідуванням? Думається, цілком допустимий такий підхід: можна купити Октоїх (коштує він не позамежно дорого) і в суботу ввечері (а краще, якщо є така можливість, – заздалегідь, перед всенощною) прочитати три канони поточного голосу з недільної служби. Чи можна прочитати недільний канон і канон Богородичний.

Послідування до причастя – річ корисна. Але не менш, а набагато більш важлива для будь-якого християнина, будь то мирянин або священик, повноцінна участь в євхаристії. На жаль, з давніх пір, як вже говорилося, євхаристійні молитви не читаються вголос. Втім, у деяких храмах їх все ж читають привселюдно. І це правильно, оскільки літургійні молитви – не якісь заклинання, але дякування Небесному Отцю від імені всієї громади, а не одного лише священика. Тому вихід може бути таким: купити служебник або окрему книжку з текстом літургії – і самому (зрозуміло, про себе) читати на службі літургійні молитви. У цьому немає жодного блюзнірства, бо якщо молиться лише священик, то літургія перестає бути літургією – спільною справою.

* * *

Як і слід було чекати, Євхаристія і суміжні теми зайняли більшу частину публікації. На поставлені на початку статті питання ми майже і не відповіли. Двома словами можна сказати так. По-перше, потрібно добре розуміти, що молитися Богу ми можемо на всякому місці і у всякий час. Нехай у нас не виходить повністю “вичитувати” молитовне правило вранці і ввечері – але протягом усього дня нам надаються десятки приводів сказати: “Господи, благослови!”, “Господи, прости!”, “Господи, дякую Тобі!” Останнє ми кажемо найрідше, але, можливо, це найважливіша молитва.

І ще: ми маємо бути християнами не лише в храмі. Якщо в храмі ми з усіма розкланюємося і всім посміхаємося, а вдома кричимо на дітей і мордуємо свою половинку, якщо на службі стоїмо в хусточці, а вийшовши за церковну огорожу починаємо перемивати кістки своїм приятелькам – то це вже не християнство, а суцільне лицемірство. Засіб від таких перекосів – пам’ять про Бога, страх Божий, який, як відомо, початок премудрості. Людина, яка має пам’ять про Бога, ходить перед Богом, в усьому, що її оточує, буде прозрівати відблиск прийдешнього Царства, а в кожній людині бачитиме Христа. Тоді не буде розподілення на “церковне” і “позацерковне” життя. Тоді життя християнина буде єдиним цілим, що приноситься в дар Христу. Я розумію, що казати красиві слова легко. Але все таки слід прагнути саме до цього – і автору статті, і читачам. Нехай допоможе Вам у цьому Господь.

Священик Федір Людоговський

Джерело 

Вас може зацікавити

Сон серця, або релігія без Бога

Редактор Головний

Чому жінок не пускають у вівтар?

Редактор Головний

Предстоятель: Благодать Божа допомагає долати всі земні труднощі

prvadmin