5.6 C
Lutsk
Четвер, 12 Грудень, 2019
Основи православ'я Публікації

Чи варто зберігати вірність церковним правилам у сучасному світі

Чи можна вимагати виконання правил, які були складені близько 2 000 років тому, якщо навколо все стрімко змінюється.

У контексті обговорення сьогоднішньої церковної ситуації в Україні по-особливому звучить таке специфічне слово, як «канон». Під ним зазвичай розуміють дисциплінарні правила внутрішньоцерковного життя, які були сформовані Святими Вселенськими та Помісними Соборами і святими отцями. Вони прийняті та обов’язкові для виконання всіма православними християнами, – пише протоієрей Андрій Ніколаїді для СПЖ.

Вірність канонам та канонічність завжди вирізняли Православну Церкву серед інших релігійних структур, у яких діяли інші правила. Більше того, святі отці часто попереджали своїх учнів, що відступлення від канонічного шляху загрожує небезпекою відпасти від благодаті Божої. Невипадково самі тексти святих канонів закінчуються попередженням: «Якщо хтось зробить те-те або те-те, нехай буде анафема… або позбавлений… або відлучений від причастя».

Але зараз все частіше піднімаються питання про доречність канонів у сучасному світі, у якому повністю змінилися зовнішні умови життя. Адже, дійсно, як можна вимагати виконання правил, які були складені близько 2 000 років тому, якщо все навколо стрімко змінюється.

«Якщо Церква хоче бути цікавою сучасному суспільству, – говорять апологети ревізії канонічного права, – то Вона повинна відповідати цьому суспільстві і давати відповіді на виклики сучасності».

«Любов не потребує канону». Прихильники цієї думки пропонують переглянути канони і зробити церковне життя більш сучасним.

У цієї тези стає все більше і більше прихильників, які перестають сприймати канони як моральні маркери, що відділяють гріх від правди, дозволене від недозволеного. «Любов не потребує канону» – ось одне з головних гасел сучасного церковного модернізму. Прихильники такої думки пропонують переглянути канони та зробити церковне життя більш сучасним.

Натомість церковні «консерватори» вимагають від людей Церкви суворого і єдиного дотримання всіх канонічних норм, включаючи навіть найменші деталі в одязі та зачісці, а також виконання 11-го правила VI Вселенського Собору, що став ледь не «притчею у язичників».

Тож, чи необхідно вже так буквально виконувати всю Книгу правил, чи назріла необхідність радикальної ревізії всього канонічного корпусу? Суперечки навколо цього питання все частіше розгортаються і в соцмережах.

Коли ми говоримо про канони, то говоримо про явище богодухновенне, як і все життя Церкви у Святому Дусі.

Щоби відповісти на нього правильно, достатньо звернутися до історії формування канонів та авторитетних думок православних каноністів та богословів. Варто згадати хоча би главу «Значення канонів: вічне та тимчасове» одного із провідних знавців канонів протоієрея Владислава Ципіна.

Звичайно ж, коли ми говоримо про канони, то говоримо про явище богодухновенне, як і все життя Церкви у Святому Дусі. Всі Святі Собори, які визначили ті чи інші канонічні правила та норми, проходять під знаком апостольського виголошення «Ізволися Духу Святому і нам» (Діян. 15,28), з якого і почався Апостольський Собор, що був описаний у біблійській книзі Діянь. Таким чином, усі канони є богодухновенні, оскільки показують історичну перспективу і моральне застосування вічних богооткровенних та незмінних догматів і віроповчальних істин.

Тому спроба ревізії церковного права, спроба викреслити і викинути із канонічного корпусу якусь частину правил і канонів буде означати різку спробу людським розумом переглянути і ревізувати Священне Передання, змінити догматичну та віроповчальну традицію.

Саме тому Православ’ю чуже будь-яке бажання розділити канони на «необхідні» і «маловажливі», «ті, що діють» і «ті, які не діють», тому що таке розділення уже містить у собі хулу на Творця канонів – Святого Духа – та приниження авторитету Соборів, на яких вони бути прийняті.

Православ’ю чуже будь-яке бажання розділити канони на «необхідні» і «маловажливі», «ті, що діють» і «ті, які не діють».

Водночас, канони, як пише отець Владислав, «за суттю своєю складають додаток незмінних та вічних непогрішних основ християнського морального вчення та  еклезіологічних догматів <…> до змінного церковного життя. Тому у всякому каноні можна виявити, з одного боку, докір у незмінному догматичному вченні Церкви, а з іншого – канонічна норма завжди актуальна і, відповідно, обумовлена конкретною історичною ситуацією, що повязана з певними обставинами церковного життя, які мали місце на момент видання правила і які згодом могли змінитися. Таким чином, в ідеї кожного канону лежить незмінний, догматично обумовлений момент, але у своєму конкретному і буквальному сенсі канон відображає і тимчасові обставини церковного життя».

Відповідно, щоб правильно застосовувати канони у сучасному житті, необхідно виділити їх «еклезіологічну суть» – те, що спонукало Отців до написання цього канону, що відображає в конкретних змінних історичних умовах незмінну і богодухновенну догматичну суть Святої Церкви, її віроповчання і мораль.

Як приклад такого правильного розуміння канонів отець Владислав розповідає ситуацію з 4-м каноном ІІ Вселенського Собору:

«Деякі з канонів мають характер окремих ухвал, тому вже за буквальним текстом вони не підійдуть для жодних випадків, окрім тих, для яких і були видані: так, 4-е правило ІІ Всел. Соб. говорить: «Про Максима Кініке і про вчинене ним безчинство у Константинополі: оскільки Максим не був і не є єпископ, отже поставлені ним на яку-небудь ступінь священства, і зроблене для нього, і зроблене ним, усе нікчемне». За своїм буквальним змістом цей канон не є актуальним з тих пір, коли була владнана ситуацію із захопленням Константинопольської кафедри Максимом Кініком, бо його текст формулює судове рішення за цією справою. Але з урахуванням всіх обставин справи Максима Кініка з цього канону виносяться винятково важливі еклезіологічні принципи, зокрема, недопустимість призначення єпископа на вже зайняту кафедру. Таким чином, правило це діє у Церкві на основі прецедентного принципу і застосовується за аналогією».

Підводячи висновок, слід зауважити, що обидва підходи – і вимога єдиного буквального виконання сукупності всіх канонічних правил, і вимога всецілої ревізії і тотальної зміни канонічного корпусу – протирічать церковній традиції і богословському вчення про природу Церкву.

Переклад – Любов Максимчук

Вас може зацікавити

Де знаходяться душі після смерті?

Як і коли треба подавати записки у храмі

Провідник по життю святих: святитель Димитрій Ростовський