Відповідає доцент Київської духовної академії Андрій Музольф.
Коли ми цілуємо ту чи іншу святиню – ікони, хрест, мощі – ми тим самим надаємо їм своє шанування. Але при цьому деякі люди, з благочестивих поривів, прикладаються до них ще й чолом. Дана практика найчастіше пояснюється тим, що таким чином люди бажають, щоб Бог через святиню просвітив їхній розум і думки або ж зцілив їх.
Однак подібна практика не має якихось серйозних богословських підстав. У різних церковно-богослужбових виданнях йдеться тільки про «лобзання» святині, тобто про цілування її, але при цьому ні слова немає про прикладання до неї чолом або іншими частинами тіла. Багато духівників не без іронії зауважують: якщо Бог захоче нас зцілити або просвітити наш розум, Він може зробити це і через наші губи.
Проте цю практику ми заборонити не можемо, якщо вона є сугубим вираженням релігійності людини. Якщо когось бентежить, що в храмі хтось прикладається чолом до ікони, краще промовчати і тим самим проявити смирення, ніж зробити зауваження і своїми словами, можливо, образити людину, зачепити її релігійні почуття. Ми повинні пам’ятати, що спокуса ближнього – це найстрашніший гріх, а тому повинні намагатися уникати подібних ситуацій в ім’я любові до ближніх.
