Із перших рядків Святе Письмо оповідає про творення світу шляхом поділу. У книзі Буття ми читаємо, як у перші три дні розділяються простори: вода, суша, небо. Аналогічно ділиться і час: субота стоїть осібно від решти днів тижня. У райському саду Бог відділяє від усіх дерев одне — дерево пізнання добра і зла. Гріх перших людей і полягав у відмові від розрізнення: вони поставилися до цього дерева як до «всякого древа» (Бут.2:16). Другий гріх учинив Каїн, причому ще до вбивства Авеля. За словами Іоанна Златоуста, його жертва була неугодна Богу, тому що «приніс просто, що трапилося», тобто без всякого старання і розбору. Після вбивства у Каїна було забрано первородство і передано Сіфу. Віднині починається довга історія відділення однієї потомственної лінії серед усіх народів. З усієї маси людства, що розплодилось, Бог вибирає Ноя, потім із його роду духовно відсіюються Хам і Яфет. З-поміж язичників призивається Авраам; згодом Йосип виділяється серед своїх братів. Ізраїль, як богообраний народ, народжується саме через відділення його від інших народів, вихід із Єгипту і дарування йому Закону. Старозавітне законодавство було переповнене заборонними тезами, виконання яких повинно було відрізняти Ізраїль від язичницьких племен. Цілісність ритуалу допускала розмивання монотеїстичної свідомості євреїв, не дозволяла проникнути в їх релігійне життя чужим елементам язичницьких вірувань. Хоч богообраний народ періодично і відмовлявся від Закону (за що щоразу був суворо покараний), але все ж свою духовну місію він виконав — дав світові Діву Марію, через Яку прийшов на землю Спаситель.
І в новозаповітних текстах ми також читаємо слова Христові: «Не мир прийшов Я принести, але меч, бо Я прийшов розділити чоловіка з батьком його, дочку з її матір’ю, і невістку з свекрухою її» (Мф. 10: 34-35). Апостол Павло в Посланні до Римлян пише, що врятується лише «залишок» в Ізраїлі. «Що спільного у світла з темрявою? Яка згода між Христом і Веліаром? Вийдіть із середовища їх і відлучіться, каже Господь, і не торкайтесь нечистого, і Я вас прийму» — наполягає Павло на відділенні від грішників у Посланні до Коринтян (2 Кор. 6: 14-15, 17). Апокаліптичною картиною майбутнього суду над світом, де будуть остаточно відокремлені вівці від козлів, пшениця від полови, сини Царства від синів погибелі — закінчується біблійна історія та історія світу. Поділом починається, поділом і закінчується. Такий собі біблійний сегрегаціонізм. Бог творить світ, Він і рятує його, і дії Божі і в тому, і в іншому випадку схожі на роботу скульптора: Він підкреслює головне і відсікає непотрібне.
Але до якої ж тоді єдності закликає Писання? До єдності в дусі і думках (1 Кор. 1:10). Молитовний зв’язок і злагода в сповіданні Бога породжують унікальність церковної єдності. Об’єднання ж в іншому дусі чи іншому вченні призводять до єдності зовсім іншої якості — мирської, людської, недовговічної. Неважко зрозуміти, що далеко не всяка єдність приємна Богові. Наприклад, Третій рейх — це єдність? Безсумнівно, так. Згадаймо, як гітлерівські ідеї консолідували громадян Німеччини. Але об’єднання на основі людиноненависницької ідеології приречене на розпад. Така доля всіх спілок, які грунтуються на помилкових ідеях, що заперечують Бога або сповідують «іншого Ісуса» (2 Кор.11:4). Із шумом впадуть всі людські організації, які керуються ненавистю до ближнього, вчать про перевагу однієї нації над іншою, ростуть зі згубного кореня фашизму або більшовизму.
Сучасне суспільство одержиме ідеєю синтезу, взаємопроникнення і взаєморозчинення, стирання граней. Цей ідеал нав’язується і Церкві. «Об’єднаєтеся!» — постійно кричать нам. «Спустіться з небес на землю, подружіться з усіма, не ускладнюйте і без того складне життя. Не будьте маргіналами!»
«Ось би взяти і все поділити!» — говорив у відомому фільмі Шариков. За тією ж логікою нові шарикови стверджують: «Ось би взяти й усіх об’єднати! Бог один, значить всім, хто в нього вірить, треба об’єднатися».
Що сказати на це? Справді, Бог один, і Церква одна, як і істина може бути лише однією. Але шарикови не розуміють просту річ: так, Церква одна, і Церква єдина, але вона відразу перестане бути такою, якщо вбере в себе інший дух, прийме інше сповідання. І Церква завжди була вкрай чутлива до інорідних духів, постійно зриваючи з себе будь-яке вчення, чуже апостольському.
Тому правильний духовний досвід життя в церковній єдності, природно, породжує розділення. Якщо для людини питання її духовного життя стає першорядним і визначальним, вона серцем зрозуміє істинність біблійного вислову про «дух, що в нас» (Як. 4: 5). Недарма стосунки людини з Богом Писання неодноразово порівнює зі шлюбом, а всяке ухилення розглядає, як духовний блуд. Воцерковлення означає з’єднання з Христом і відділення від усього, що заважає цій єдності. Так само, як після шлюбу для чоловіка вже не існує інших жінок, окрім дружини, а для жінки — інших чоловіків, крім свого — є просто люди іншої статі, брати і сестри.
Тому Церква терпляче чекає всіх тих, хто в різний час вийшов з Неї, в надії на покаяння заблудлих. Але якщо Церква з’єднається з ними в їх вченні, в їх дусі, вона просто перестане бути Церквою, вчинить духовну зраду перед лицем Христа. Отримавши нетривку єдність людську, ми втратимо духовну єдність у Христі, єдність порятунку. І тоді все інше вже втратись сенс, бо якщо Бог не з нами, всі будуть проти нас. Тому ми чекаємо і молимося, молимося і чекаємо, просячи Небесного Отця, щоб усі були воєдино. І боїмося лише одного: перестати бути тими, ким ми повинні бути — перестати бути Церквою.
За матеріалами pravlife.org, переклад Галини Бут