Навчання
Народився, як його будуть називати згодом, святий праведний отець Іоанн Кронштадтський 18 жовтня 1829 року, в день пам’яті великого болгарського святого — преподобного Іоанна Рильського. За згадками, новонароджений був такий слабкий та кволий, що батьки не сподівалися, що хлопчик проживе навіть до наступного дня, тому в ніч народження його і поспішили охрестити. Народився він у селі Сурі Пінезького повіту Архангельської губернії, у 500 верстах від Білого моря. Батько Іоанна, Ілля Михайлович Сергієв, був псаломщиком сільської церкви. По батьківській лінії впродовж 350 років у цій родині всі були священиками. У своїй автобіографії отець Іоанн писав: «Із самого раннього дитинства, як тільки я пам’ятаю себе, років з чотирьох чи п’яти, а може, і менше, батьки привчили мене до молитви та своїм релігійним прикладом зробили з мене релігійно налаштованого хлопчика».
Коли йому виповнилося шість років, батько купив для нього буквар. Але грамота давалася туго, що було, за словами самого отця Іоанна, «причиною чималих моїх печалей». У десять років його віддали до Архангельського парафіяльного училища, де навчання спершу йшло дуже погано. Він залишився зовсім один і мусив до всього доходити сам. За його власним зізнанням, серед своїх однолітків, котрі були набагато здібнішими за нього, він був останнім учнем. Отець Іоанн згадував: «Я вже розумів обтяжливе становище моїх батьків, і тому моя нетямущість у навчанні була справді нещастям. Про значення навчання для майбутнього я думав мало і журився особливо про те, що батько марно витрачає на моє утримання свої останні кошти».
Тоді й звернувся маленький Іоанн за допомогою до Господа. Ось як він сам згадує цей момент: «Я упав на коліна і почав гаряче молитися. Не знаю, чи довго я був у такому стані, та раптом немов пелена спала з очей; неначе відкрився розум у голові, і мені ясно уявився вчитель, його урок, і я згадав, про що і що саме він казав. І легко, радісно стало на душі. Ніколи я не спав так спокійно, як тієї ночі. Лиш займалося на світ, я скочив з ліжка, схопив книги і,— о щастя! — читаю значно легше, розумію все. У класі мені сиділося вже не так, як раніше: все розумію, все залишається в пам’яті. За короткий час я просунувся настільки, що перестав уже бути останнім учнем. Чим далі, тим кращою і кращою була успішність і наприкінці курсу одним із перших був переведений до семінарії, де закінчив курс першим учнем у 1851 році й був посланий до Петербурзької академії на казенний кошт». Тоді ж на сороковому році життя, помер його батько. Під опікою молодого студента залишилася мати й дві сестри. Керівництво академії, знаючи каліграфічний почерк Іоанна, запропонувало йому посаду писаря в академічній канцелярії з окладом у 9 карбованців. Він із вдячністю прийняв цю пропозицію, а свій заробіток відсилав рідним.
Вибір шляху
Іоанн любив усамітнюватися в академічному саду для здійснення молитви. «Молитва, — вважав отець Іоанн, — це постійне відчуття нашої немочі або духовного убозтва, освячення душі, передчуття майбутнього благословення, ангельське блаженство, небесний дощ, освіжуючий полив і удобрення душевного ґрунту, міць і сила душі й тіла, очищення та освіження повітря думки, просвітлення совісті, час духу, золота ланка, котра єднає творіння з Творцем…» Релігійний філософ Георгій Федотов називав отця Іоанна генієм молитви та учителем молитви.
Із товаришами в семінарії, судячи з усього, він не мав якихось особливо близьких стосунків і дружби. Навчання, канцелярія та самоосвіта забирали в нього весь час та увагу. На старших курсах він мріяв стати ченцем-місіонером у далеких країнах. Особливо близьким йому був Китай.
1855 року Іоанн закінчив академію кандидатом богослов’я. На останньому курсі, уважно спостерігаючи за життям столиці, Іоанн зрозумів, що його народ більше потребує християнської просвіти, і відмовився від місіонерства в далеких країнах, зупинившись на пастирсько-духовній роботі. Незабаром йому було запропоновано місце у кронштадтському Андріївському кафедральному соборі. За старим звичаєм, на місце померлого настоятеля собору міг претендувати той, хто погодиться одружитися з донькою спочилого. Так Іоанн Сергієв одружився з донькою померлого протоієрея Андріївського собору Костянтина Петровича Несвіцького — Єлизаветою Костянтинівною.
Прийняти це рішення його спонукало видіння. Якось, ще під час навчання в академії, він побачив великий собор, у вівтар якого увійшов північними, а вийшов південними дверима. Коли вперше відвідав кронштадтський Андріївський собор, він одразу впізнав храм, бачений уві сні. 11 листопада 1855 року відбулося висвячення отця Іоанна на диякона, а 12 листопада — на ієрея.
Від початку спільного життя молодий муж умовив дружину жити в цноті як брат із сестрою. Хоч і не став він ченцем у далеких країнах, та вирішив залишитися ним внутрішньо, зберегти цноту в шлюбі. Такі приклади історія Церкви знала. Проте не так легко сприйняла безшлюбність у шлюбі молода дружина отця Іоанна, але, видно, з часом скорилася бажанню чоловіка. «Лізо! — казав він, — щасливих родин і без нас із тобою достатньо. А ми віддамо себе цілковито Богові та ближнім».
За згадками сучасників, отець Іоанн завжди був схильний до духовного споглядання. Так, наприклад, єпископ Арсеній зауважував, що іще в молодому віці по дорозі в храм і звідти отець Іоанн спрямовував до неба свій погляд і здіймав руки, немов би на молитву. Не звиклий до подібних явищ натовп був готовий вважати нового священика ненормальним. До такого погляду спершу схилялися навіть його співслужителі у соборі. Незвична, жива діяльність отця Іоанна на початку його пастирства здавалася настільки новою, що вище духовне начальство не раз викликало його для пояснень і намагалося накласти на молодого батюшку обмеження.
Стрій отця Іоанна
Окрім проповідництва, з самого початку своєї діяльності отець Іоанн віддавав багато сил піклуванню про бідних. У ті часи в Кронштадті була величезна кількість жебраків та бродяг, котрих висилали сюди в адміністративному порядку. Мешкали вони на околицях міста, найчастіше в землянках. Саме на них і звернув свою увагу отець Іоанн, розвиваючи ідею про створення Будинку працелюбності для бідних. Проте для спорудження його знадобилося аж дев’ять років. Незважаючи на численні труднощі, будинок був відкритий у жовтні 1882 року. Тут було створено майстерні та безкоштовну початкову школу. Дітям і підліткам надавалася можливість отримувати також спеціальну ремісничу освіту. Тут-таки надавалася лікарська допомога, видавалися обіди й грошові виплати. Допомогу в цьому будинку надавали всім, без жодних обмежень за становою або віросповідальною ознакою.
Жебраки з самого ранку вишиковувалися перед квартирою отця Іоанна в одну, а то й у дві шеренги, їх називали «стрій отця Іоанна». Щоранку він обходив цей стрій, що нараховував іноді до тисячі нужденних, і роздавав по карбованцю на двадцять людей. Однак отець Іоанн не обмежувався лише грошовими пожертвами, часто він особисто купував нужденним продукти для обіду, хворим приводив лікарів і сам ходив у аптеку. Бували випадки, коли його домашні висловлювали побоювання, як би через щедрість батюшки не залишитися їм в крайній нужді. На це отець Іоанн відповідав: «Я священик, чого ж тут? Значить, і говорити нема про що — не собі, а іншим належу».
Усе це викликало роздратування влади й чиновників, до яких звертався отець Іоанн із клопотанням про бідних людей. Особливо обурювало їх те, що отець Іоанн міг пройти містом у супроводі цілого натовпу жебраків та бродяг, хоча траплялося це зрідка. Над ними сміялися, називали юродивими, але отець Іоанн неухильно дотримувався того шляху, який обрав.
Чудеса
Відомим та шанованим в народі по всій Росії отця Іоанна Кронштадтського зробили чудеса. Особливо у другій половині свого життя у Росії та за кордоном його знали як зцілювача, молитвеника-чудотворця. Багато віруючих приходило до отця Іоанна з надією отримати зцілення від своїх недуг. У таких проханнях отець Іоанн ніколи не відмовляв. Якось він став молитися, передаючи хворого в руки Господа заради здійснення Його святої волі. І тут до отця Іоанна увійшла одна бабуся, котру він знав як тиху, богобоязливу жінку, і почала вимагати, щоб батюшка молився за хворого не інакше, як про його одужання. «Тоді я майже злякався, — згадує сам отець Іоанн, — як я можу мати таку сміливість? Однак бабуся твердо вірила в силу моєї молитви і наполягала на своєму. Тоді я сповідував перед Господом свою нікчемність та свою гріховність, побачив волю Божу в усій цій справі й став просити для болящого зцілення. І Господь послав йому милість Свою — він одужав».
І таких випадків було пребагато! Бабуся, що відхаркувала кров’ю і не могла їсти, знесилена, причастилася Святих Таїн, поданих їй отцем Іоанном, і того ж дня почала одужувати; дівчина, що була безтямна і билася в маренні, після Причастя в отця Іоанна теж невдовзі встала на ноги. Одного старого 80 років, котрий жив у бідності з родиною, отець Іоанн причащав двічі, й обидва рази на другий чи третій день старий уставав і йшов займатися своїми справами.
Цей дивовижний дар прославив отця Іоанна і зробив його ім’я відомим практично по всій Росії. Багато людей позбувалися своїх хвороб молитвою святого або покладанням його рук, у тому числі в тих випадках, коли медицина виявлялася безсилою. Збереглося чимало спогадів самих зцілених батюшкою людей, у тому числі й представників освіченого суспільства, інтелігенції. Так, наприклад, відомий юрист початку століття, сучасник отця Іоанна, А.Ф. Конні згадував, як батюшка вилікував від сильного заїкання сімнадцятилітню дівчину, якій не могли допомогти європейські світила, навіть один із засновників невропатології Ж. Шарко. Шанувальником чудесного дару отця Іоанна був і видатний клініцист та діагност свого часу С.П. Боткін. Збереглося свідчення про випадок, описаний комісією професорів військової академії, що трапився в селі Кончанському 1901 року. Жінка, котра багато років страждала біснуванням, у безтямному стані була приведена до отця Іоанна і через мить отримала повне зцілення.
Дар чудотворення отець Іоанн сприймав як особливу благодать Божу. «Оскільки за нинішнього мого життя, — говорив він, — мені постійно доводиться бувати в миру, відвідувати вдома людей всякого звання і стану, де пропонується частування, яке мені часто доводиться приймати, щоб відмовою не засмучувати тих, хто пропонує з любов’ю, то, природно, мені не видається можливим тримати суворий піст. Взагалі у своєму житті я не брав на себе жодних особливих подвигів. Не тому, звісно, що я не вважаю їх потрібними, а тому, що умови мого життя не дозволяють мені цього, і я ніколи не виявляв себе ні пісником, ні подвижником і т.д., хоча їм та п’ю помірковано і живу стримано».
Усе це здавалося неможливим, неймовірним: як, не будучи монахом, живучи в миру, можна було досягти такої високої досконалості в духовному житті?! Слава про кронштадтського чудотворця досягала всіх куточків Росії. А.П. Чехов після відвідин Сахаліну, найвіддаленішої окраїни Росії, де знаходилася каторга, згадував: «У який би дім я не заходив, я скрізь бачив на стіні портрет отця Іоанна Кронштадтського». Величезні натовпи людей збиралися там, де служив отець Іоанн, а їздити він мусив багато. Так, наприклад, за свідченням очевидців, харківський собор під час служіння чудотворця 15 липня 1890 року не міг умістити всіх молитвеників: не тільки сам собор, але й площа довкола нього, і навіть сусідні вулиці були заповнені народом. 20 липня отець Іоанн здійснював моління на соборній площі, і народу зібралося понад 60 тисяч. Такі ж події мали місце в поволзьких містах: Самарі, Саратові, Казані, Нижньому Новгороді — та багатьох інших містах.
Проти Льва Толстого
Отець Іоанн Кронштадтський жив у Росії в бурхливу епоху кінця ХІХ — початку ХХ століття, епоху руйнування монархій та соціальних революцій, смут і хвилювань. Оскільки він був православним священиком, то все своє життя виступав у своїх проповідях за нерозривний зв’язок православного світогляду та національно-державного патріотизму. Його часто звинувачували у консерватизмі та монархізмі, проте звинувачувала якраз саме та частина лівої інтелігенції, котра виступала за ліквідацію монархії та пригноблення Православ’я у країні.
У роки першої російської революції 1905–1907 років нападки на отця Іоанна переросли в справжнє цькування. Справа доходила до фізичних погроз і навіть побиття кронштадтського проповідника. Священик Василь Шустін, котрий хлопчиком часто бував у домі батюшки, згадував: «Одного разу я приїхав до нього, а він дуже хворий. Матушка, дружина його, каже, що завезли його в якісь нетрі й там жорстоко побили».
Саму революцію отець Іоанн сприйняв як національну катастрофу. У своїх проповідях він закликав згуртуватися під прапорами Православ’я та монархізму, різко засуджував призвідників революції, до яких зараховував і революційно налаштовану інтелігенцію. Отець Іоанн вважав, що люди освічені, начальники, наставники та письменники мають служити на славу Божу на засадах Православної Церкви і не мислити життя іграшкою або метою ігор та насолоджування. У травні 1908 року він приймав у себе в Будинку працелюбності делегацію правих депутатів Державної Думи і переконував їх твердо обстоювати самодержавство та перешкоджати утвердженню в Росії ліберальних свобод. Для нього, православного священика, Монархія була основою світового устрою, а цар — Помазаником Божим, відповідальним своїм життям за довірені йому народ і державу.
Різкі звинувачення отця Іоанна на адресу Льва Миколайовича Толстого, котрий відкинув учення Церкви, її догмати і Таїнства, поставивши себе поза Православ’ям, викликали ворожість та обурення з боку освіченої частини суспільства. Отець Іоанн Кронштадтський неодноразово у своїх працях і книгах виступав проти вчення Льва Миколайовича, називаючи його одним із єресіархів сучасності. Небезпеку його вчення отець вбачав у тому, що воно було адресоване людям малокультурним, котрі погано знають історію своєї країни, свою віру. Отець Іоанн вважав, що поряд із нігілістами та анархістами Толстой робить свій внесок у справу руйнування Росії. Отець Іоанн виступав із численними викриттями антицерковного вчення Толстого, а 1902 року було навіть видано окрему брошуру батюшки «Проти графа Льва М. Толстого, інших єретиків і сектантів нашого часу та розкольників».
Прощання
В останні роки життя його постійно мучили сильні болі, наприкінці 1908 року загострилася давня хвороба — тяжке запалення сечового міхура. Свою останню Літургію отець Іоанн відслужив 9 грудня 1908 року в Андріївському соборі. Черниця Анастасія згадувала: «Неможливо забути те враження, яке батюшка справив своїм виглядом і ледве чутним голосом. Паства відчула, що батюшка йде назавжди. Стогін, крик, плач здійнялися. Картина ця так збентежила батюшку, що він плакав, мов дитя; він звелів після Літургії винести крісло з вівтаря на амвон і довго повчав народ, радив пам’ятати його завіти: молитися, любити Бога». Після цього він уже не виходив з дому. Їжу не міг уже споживати і пив лиш святу воду, що її привозили з лікувального джерела преподобного Серафима Саровського. 19 грудня він перебував у безтямному стані, але під вечір прийшов у себе і скаржився на жар. О третій годині ночі його вдалося причастити. Вранці 20 грудня на 80-му році життя отець Іоанн помер.
Відспівували його в рідному Андріївському соборі, переповненому народом. Юрми народу заполонили всі вулиці та площі, дотичні до собору. Тоді тіло отця Іоанна було перевезене до Санкт-Петербурга, до Іоаннівського монастиря. Тисячі й тисячі віруючих проводжали похоронну процесію. Навіть лютеранська церква вшанувала його пам’ять тривалим похоронним дзвоном. 23 грудня тіло отця Іоанна Кронштадтського було поховане у нижньому храмі Іоаннівського монастиря.
Святіший Синод ухвалив щорічно у день кончини отця Іоанна служити у всіх храмах Літургії та панахиди. У духовних навчальних закладах було засновано стипендію його імені. В Архангельську та Житомирі було створено училища імені отця Іоанна Кронштадтського. Народ ще за життя вшановував отця Іоанна як святого. Тим більше це шанування посилилося після його смерті, коли друковані масово портрети чудотворця сприймалися більшістю віруючих як ікони. І не дивно, що спілкування з таким пастирем вважали за честь навіть государі Російської імперії.
«20 жовтня 1894 року Государ Імператор (Олександр ІІІ) також захотів мене бачити, — писав у своєму щоденнику отець Іоанн. — Я поспішив з’явитися одразу ж після відправлення Літургії і залишався у височайшій присутності до самої блаженної кончини Государя… Государ Імператор висловив бажання, щоб я поклав мої руки на голову Його, і, коли я тримав, Його Величність сказав мені: „Вас любить народ“. „Так, — сказав я, — Ваша Величність, Ваш народ любить мене“. Тоді він зволив сказати: „Так, тому що він знає, хто Ви і що Ви“».
