Через 300 років після Різдва Христового під час царювання нечестивого Римського царя Максиміана жив у одному з міст у Малій Азії заможний чоловік на ім’я Діоскор. У нього була донька Варвара. Варвара — ім’я давньогрецького походження й означає «дикунка, варварка», від «барбарос», тобто «той, хто говорить не грецькою». Коли Варвара почала набувати віку, то не було в усій тій країні дівчини, подібної до неї за вродою. Батько вважав, що звичайні люди не гідні дивитися на вроду доньки, тому він оселив її в палаці у вигляді високої башти. Живучи в самоті, дівчина втішалася, розглядаючи небо, поля, сади, море, сонячне сяйво, місяць і зірки. Якось вона запитала своїх служниць:
— Чия рука створила все це?
— Усе це створили боги. Ті боги, яким вклоняється твій батько.
— Боги, яким вклоняється мій батько, створені людськими руками. Як же вони могли створити таку красу?!
Одного дня, коли Варвара довго дивилася на небо й була охоплена бажанням дізнатися, хто Винуватець усієї величної краси небесної, засяяло в її серці світло Божественної благодаті. І вона сказала в собі: «Повинен бути один Бог, Який не створений людською рукою, але Сам має в Собі буття і Своєю рукою все створює».
Та ось прийшов для Варвари час заміжжя, і багато заможних юнаків просили в Діоскора руки його доньки. Діоскор став говорити з Варварою про необхідність узяти шлюб. Вона, не бажаючи не тільки чути, але навіть і думати про шлюб, рішуче відмовилася від заміжжя. Коли ж батько продовжував наполягати, Варвара сказала:
— Батьку, якщо ти примушуватимеш мене до шлюбу, я позбавлю себе життя.
Почувши ці слова, Діоскор жахнувся. Сподіваючись на те, що час змусить доньку змінити свої думки, він наказав вихователькам не перешкоджати їй, коли вона захоче зійти з башти й робити, що їй заманеться. Діоскора втішала думка про те, що донька, зустрічаючись і спілкуючись із багатьма людьми й бачачи своїх одноліток, які виходять заміж, і сама захоче побратися.
Варвара, отримавши можливість говорити з ким побажає, познайомилася з деякими християнськими дівчатами й від них дізналася про Господа Ісуса Христа. Ті розповіли їй про Його воплочення від Пречистої Діви Марії, про вільні страждання, смерть і воскресіння, про майбутній суд та про нескінченну радість вірних християн у Царстві Небесному. Варвара всією душею забажала святого хрещення. Трапилося в цей час одному ієрею прийти до міста, де жила Варвара. Варвара покликала його до себе й навчилася від нього істинам Христової віри і похрестилася.
Незабаром батько знову запитав доньку про заміжжя. Але Варвара мужньо заявила, що вона — наречена небесного Жениха. Почувши, що його донька стала християнкою, Діоскор страшенно розлютився. У гніві витягнув він свій меч і хотів ударити Варвару, але вона кинулася бігти, а Діоскор погнався за нею. Наздогнавши, він схопив її за волосся і став немилосердно бити. Потім потягнув до свого дому, зачинив у кімнаті й приставив варту.
Сам Діоскор пішов до начальника області Мартіана й розповів йому все про свою доньку: як вона відмовляється від богів і вірує у розп’ятого Христа; просив піддати її різним мукам, щоб схилити до батьківської віри. Отримавши обіцянку начальника, Діоскор вивів святу Варвару з ув’язнення і передав до рук правителя. Мартіан, побачивши надзвичайну вроду дівчини, прийшов від неї у захват і почав говорити з нею покірливо й лагідно, хвалити її вроду та знатність, вважаючи, що зможе схилити Варвару до зречення від християнства.
Але Варвара відповіла: «Я кланяюся тільки моєму Богові, бо Він — єдиний Бог істинний, який створив небо й землю, а ваші боги нікчемство, і марна на них надія ваша».
Коли дівчина вимовила ці слова, начальник розгнівався й наказав покласти її на землю і бити міцними воловими жилами так довго, що земля навколо почервоніла від крові. Після цього начальник наказав відвести Варвару до темниці. Ледве жива від ран, свята Варвара, перебуваючи у в’язниці, молилася зі сльозами до Господа. І коли вона так молилася, засяяло раптом велике світло, і свята відчула в серці своєму невимовну радість. Господь, явившись їй, сказав: «Дерзай, наречена Моя, і не бійся! Я з тобою і оберігаю тебе, дивлячись на твій подвиг і полегшуючи твої страждання. Вічна радість чекає на тебе в Моєму небесному чертозі». Так утішив Господь Варвару і зцілив від ран, так що не залишилося навіть сліду від них на тілі її.
Вранці, коли свята Варвара знову постала перед правителем, усі побачили, що дівчина здорова й обличчям світла, і виглядом прекрасніша за свою першу вроду, — і дивувалися цьому. Начальник сказав їй:
— Бачиш, дівчино, як піклуються про тебе наші боги! Ось ти була вчора жорстоко поранена, сьогодні ж вони зцілили тебе й дали здоров’я краще за колишнє. Будь вдячна їм за це, вклонися й принеси жертви!
Але Варвара відповіла:
— Що ти кажеш, начальник! Твої боги, будучи сліпими, німими й не маючи жодного почуття, не можуть зцілювати хворих і воскрешати мертвих. Не могли вони й мене зцілити. За що ж їм дякувати? Зцілив мене Господь мій, Котрий лікує усілякі хвороби та подає життя мертвим. Йому я з вдячністю вклоняюся та приношу саму себе в жертву.
Ці слова святої мучениці розлютили правителя. Він наказав повісити її на дереві й стругати її тіло залізними крюками й опалювати палаючими свічками. Свята Варвара переносила все це з непохитною мужністю. Тоді стали бити її молотом по голові, і неможливо було б не тільки юній дівчині, але й найміцнішому чоловікові залишатися живим, якби не укріплювала мученицю сила Христова. Мучитель, бачачи, що нічим не можна перемогти терпіння святої Варвари й змусити її вклонитися ідолам, засудив її на смерть. А Діоскор, жорстокосердий батько Варвари, не тільки не вболівав серцем, коли бачив великі муки своєї доньки, але й не посоромився стати її катом. Він узяв однією рукою доньку, а іншою — оголив меч і повів її на місце страти, що було поза містом.
Досягнувши призначеного місця, Варвара схилила свою святу голову під меч і була утята руками свого немилосердного батька.
Був же в тому місті якийсь благочестивий чоловік, на ім’я Галетіон. Він узяв чесні мощі святої Великомучениці, вніс їх до міста й поховав з належною честю. Потім була побудована над ними церква, й багато чудес здійснювалося від святих мощей благодаттю Господа.
У VI столітті мощі святої великомучениці були перенесені до Константинополя. У XII столітті дочка візантійського імператора Олексія (1081 – 1118), княжна Варвара, вийшовши заміж за князя Михайла Ізяславовича, перевезла їх до Києва. У київському Володимирському соборі покоїться більшість мощей мучениці. До 1933 року вони зберігалися в Михайлівському Золотоверхому соборі та були його головною святинею.