«Сей – нашого роду». Такі слова почув Серафим Саровський від Божої Матері, яка явилася йому під час хвороби.
У житії святого про явлення Діви Марії згадується 12 разів.
Майбутній подвижник (у хрещенні – Прохор) народився 19 липня 1759 року в родині курського купця Сидора.
У 17 років Прохор попросив благословення матері піти в монастир. Агафія благословила і подарувала Прохору мідний хрест, який подвижник носив на собі до самої смерті.
Прохор прийшов в глухі нижегородські ліса до ченця Пахомія – вихованця Києво-Печерської Лаври, який трудився в Саровскій обителі.
У 1786 році Прохор був пострижений в ченці і отримав ім’я Серафим. У 34 роки він став священиком.
Майбутній святий спорудив келію в глухому лісі і проводив весь час в працях і молитві.
Одного разу троє місцевих селян вирішили, що у подвижника в хатинці зберігаються гроші. Грабіжники прийшли до старця і побили його, залишивши вмирати. У батюшки була при собі сокиру, але оборонятися він не став. Грошей у нього не виявилося. Злочинці розкаялися в скоєному, а заступництво батюшки врятувало їх від кримінального переслідування.
Старець освоїв нову форму подвигу – мовчання. Він тисячу ночей провів на невеликому валуні під сосонкою, молячись Богу з піднятими руками.
У 1815 році старець відкрив двері своєї келії – він хотів поділитися з людьми тією любов’ю, яка наповнювала його серце. Для кожного у нього знаходилося потрібне слово. Старець звертався до всіх своїх гостей «радість моя», адже найвищою радістю для нього була саме людина.
Отець Серафим помер 2 січня 1833 року. Його знайшли стоячим на колінах в молитві, зі складеними хрестоподібно руками.
Знайдення відбулося влітку 1903 року в Сарові. Мощі святого були урочисто знайдені і відкриті для загального вшанування.
