15 січня – Преставлення (1833), друге знайдення мощей (1991) преподобного Серафима, Саровського чудотворця.

«Сей – нашого роду». Такі слова почув Серафим Саровський від Божої Матері, яка явилася йому під час хвороби.

У житії святого про явлення Діви Марії згадується 12 разів.

Майбутній подвижник (у хрещенні – Прохор) народився 19 липня 1759 року в родині курського купця Сидора.

У 17 років Прохор попросив благословення матері піти в монастир. Агафія благословила і подарувала Прохору мідний хрест, який подвижник носив на собі до самої смерті.

Прохор прийшов в глухі нижегородські ліса до ченця Пахомія – вихованця Києво-Печерської Лаври, який трудився в Саровскій обителі.

У 1786 році Прохор був пострижений в ченці і отримав ім’я Серафим. У 34 роки він став священиком.

Майбутній святий спорудив келію в глухому лісі і проводив весь час в працях і молитві.

Одного разу троє місцевих селян вирішили, що у подвижника в хатинці зберігаються гроші. Грабіжники прийшли до старця і побили його, залишивши вмирати. У батюшки була при собі сокиру, але оборонятися він не став. Грошей у нього не виявилося. Злочинці розкаялися в скоєному, а заступництво батюшки врятувало їх від кримінального переслідування.

Старець освоїв нову форму подвигу – мовчання. Він тисячу ночей провів на невеликому валуні під сосонкою, молячись Богу з піднятими руками.

У 1815 році старець відкрив двері своєї келії – він хотів поділитися з людьми тією любов’ю, яка наповнювала його серце. Для кожного у нього знаходилося потрібне слово. Старець звертався до всіх своїх гостей «радість моя», адже найвищою радістю для нього була саме людина.

Отець Серафим помер 2 січня 1833 року. Його знайшли стоячим на колінах в молитві, зі складеними хрестоподібно руками.

Знайдення відбулося влітку 1903 року в Сарові. Мощі святого були урочисто знайдені і відкриті для загального вшанування.

---

В 1903 році відбулося прославлення преподобного Серафима Саровського, через 70 років після його смерті. 1 серпня, у день народження святого, з великим торжеством були відкриті його мощі та поміщені у підготовлену раку. Довгоочікувана подія супроводжувалася багатьма чудесними зціленнями хворих, що у великій кількості прибули до Сарова. Шанований дуже широко ще за життя, преподобний Серафим став одним з найулюбленіших святих православного народу.

«Стяжи смирення, – сказав преподобний Серафим, – і навколо тебе спасуться тисячі».

Оось життєве кредо для кожного з нас. Ми повинні любити ближніх як любив всіх преподобний Серафим, який кожного, хто приходив до нього, вітав словами: «Христос Воскрес, Радість моя…».

І найбільше вшанування його пам’яті має проявлятись у тому, шо ми усі виконуватимемо заповіді, робитимемо добро, милостиню, поститемимось,  всяку справу робитимемо заради Христа –  це і буде засобом для стяжання Благодаті Божої, що і має стати основним завданням нашого життя, як казав батюшка.

І найголовніше – потрібно старатись якнайчастіше причащатись. Тому що Церква Христова – це живий організм Тіла Христового і щоб він жив та розвивався, його потрібно підкріплювати благодаттю,котра як ніде подається у храмі під час молитви та участі в таїнствах.

29 років тому були знову знайдені мощі преподобного Серафима Саровського.

«…То буде диво, так диво, коли грішна плоть убогого Серафима з Сарова в Дивеєво перенесеться», – сказав якось Преподобний дивеєвський сестрам. Пророцтву цьому, спочатку незрозумілому, судилося збутися 29 років тому, 1 серпня 1991 року, коли мощі Саровського подвижника були знайдені вдруге і перенесені в Дивеєвський монастир.

Віхи житія

Введення

20 листопада 1778 року, напередодні свята Введення в храм Пресвятої Богородиці, Прохор Мошнин приходить в Саровський монастир.

Свято Введення в храм Пресвятої Богородиці пов’язаний з історією народження і дитинства Діви Марії. У Іоакима і Анни довгий час не було дітей, і коли, після довгих молитов, було їм Боже одкровення про народження дитини, Анна сказала: «Якщо буде у нас дитя, віддамо його в дар Господу». Народилася дівчинка, Марія, та на виконання обітниці, коли Марії було три роки, батьки привели Її в Єрусалимський храм. І маленька дівчинка, на подив багатьох, не роздумуючи і не озираючись, легко побігла по п’ятнадцяти величезним сходами в храм – наче до себе додому.

За переказами, Її зустрів первосвященик і, прозрівши духом, хто входить до храму, ввів Марію у Святая святих, і вона жила в храмі, харчуючись їжею, яку приносили янголи.

Божа Матір прообразувала своїм життям в храмі весь майбутній чернечий подвиг: цнотливість, послух, молитву, піст. Преподобний Серафим до того ж був осінений особливої духовної зв’язком з Божою Матір’ю: Вона 12 разів являлась йому протягом життя, зцілювала від хвороб і говорила про нього «Сей – нашого роду». Напевно, прихід в монастир на Введення не був спеціально підгаданий. Напевно, Прохор поспішав, щоб до свята встигнути в монастир, але він не мав на увазі те, про що ми з вами зараз говоримо. Шукати в цьому збігу якусь символіку, очевидну для нас, йому в голову б не прийшло, це так Бог влаштував все.

Ім’я

Наступний важливий момент: при постригу в чернецтво послушник Прохор отримує нове ім’я – Серафим. Ми не знаємо точно, на честь якого святого отримав ім’я Прохор Мошнин.

Серафими, як і херувими, ангели, архангели – це один з дев’яти ангельських чинів, це чин найближчий за своїм огневидним, світлоносним служінням до Самого Бога. У чернецтві відомі імена – і Серафим, і Херувим.

Головне, що Прохор дійсно стає Серафимом не по імені тільки, а по суті: в давньоєврейською мовою «Серафим» означає «вогненний, полум’яний».

Квиток в пустелю

Преп. Серафим іде з Саровской обителі для подвигів пустинножительства з благословення будівельника монастиря Ісаї 20 листопада 1794 року – знову напередодні Введення, рівно через шістнадцять років після приходу в Саров. Пішов по «квитку»: в синодальний «дисциплінований» час і для відлюдництва був потрібний «квиток». У документі, який цитує в Житії, так і сказано: «Уволен для пребывания в пустыне, в своей (то есть монастырской) даче, по неспособности его в обществе, за болезнью и по усердию… единственно для спокойствия духа».

Може бути, отець Серафим йде в пустелю разом з книгою «Добротолюбіє», що вийшла в 1793 році. Те, що «Добротолюбіє» ним активно вивчалося, свідчать його повчання. А порівняно недавно у відділі рукописів Національної бібліотеки був знайдений автограф, де рукою самого преподобного Серафима написано: «А перш за все читай книгу “Добротолюбіє”».

…Навіщо люди йдуть у пустелю, в затвор, у безмолвність? І затвор, і пустинножительство зовнішніми засобами максимально сприяють зосередженню, концентрації. І все це було для преподобного Серафима не самоціллю, а засобом. Пройшовши життя в пустелі, в затворі, у подвизі безмолвності – він очистився настільки, що Дух Святий в нього входив безперешкодно. Пам’ятайте, як він узяв Мотовілова за руку – ось, дивися, ми в дусі, а я ж нічого не зробив, навіть не перехрестився, тільки всередині, в серці, безмовно помолився. Ось що таке ісихазм…

Подвиг послуху

Отже, жив собі наш подвижник в пустиньці, в монастир навіть до служби не ходив – сам молився. Чому ж його змусили повернутися в обитель? З точки зору суворої церковної дисципліни, була дійсно в цьому якась спокуса для братії: до церкви не ходить. Який приклад і ченцям, і мирянам оточуючим? Виникає нова духовна небезпека: на певній стадії ісихастського діяння внутрішня досконалість ченця, внутрішній подвиг може стати спокусою для оточуючих.

Довелося його під білі ручки – і в монастир проводити. Ось тонкий момент, коли исихастська діяльність заходить у суперечність із загальноцерковним діланням. І не тому, що настоятель Нифонт був «погана людина», повертає він Серафима в монастир. На його місці будь-який би так вчинив. Більш того, якби Нифонт не сказав, то приїхав би архієрей і сказав: а що це в тебе Серафим кілька років до церкви не ходить?

Тут дуже важливий наступний крок. Багато, хто проходили подвиг, на цьому спотикалися: вступали в протистояння. А це – втрата всього. Як Симеон Стовпник довів свою святість, своє справжнє подвижництво? До нього приїхав архієрей і сказав: зійди зі стовпа. А він перед цим кілька років не сходив, і навіть коли його мати до нього приходила, він не зійшов. А тут він взяв і зійшов. Архієрей розвів руками і сказав: ось це дійсно святість!

Розбійники

Важливий момент в житії преп. Серафима – це напад на нього розбійників. Це сталося ще до повернення в монастир, у вересні 1804 року. Троє невідомих (потім виявилося, що це кріпаки одного з сусідніх поміщиків) з’явилися до преподобного з вимогою грошей. Отець Серафим працював тоді на городі. Він відповідав, що грошей у нього немає, оскільки він ніколи ні від кого не бере. Тоді розбійники накинулися на нього, повалили, зв’язали, стали бити.

Серафим не пручався. Йому було тоді близько п’ятдесяти років, він був високий, сильний чоловік, і завжди по лісовому своєму жительству ходив з сокирою. Але коли озлоблені грабіжники обступили його, він опустив на землю сокиру і сказав: «Робіть, що вам потрібно»…

У своєму неспротиву розбійникам преподобний Серафим уподібнився Христу, який молився за своїх мучителів в той час, коли Його розпинали на хресті. Преп. Серафим так само пробачив тих селян, і не тільки простив, але і клопотав потім, щоб їх не судили.

Моління на камені

Незабаром після цього, зцілилившись у монастирській лікарні від ран і повернувшись, згорблений (він з тих пір завжди ходив спираючись на сокиру або палицю), в свою далеку пустиньку, преподобний Серафим прийняв на себе ще один подвиг. Наслідуючи древніх християнських стовпників, він зважився тисячу днів і ночей молитися на камені. На цьому камені збудую Церкву Свою, – сказав Господь, – на камені сповідання віри в Сина Божого. На камені того ж віросповідання підносив святий Серафим свою молитву про землю Руську – святу і грішну, праведну і розбійну, покликану в майбутньому до такого мучеництва і до такої всенародної Голгофи, яких не знали часи найжорстокіших гонінь.

А хто витерпить до кінця, той спасеться. Зазнавши добровільно побиття і наругу, преподобний Серафим ще гостріше і полум’яніше прийняв у своє серце біль про залишеність Богом і радість про воскресіння розп’ятої Вітчизни. «Христос воскрес, радість моя!» – таким пасхальним вітанням зустрічав він з тих пір кожного, що приходив до нього.

Святий срібного століття

Прославлення преп. Серафима відбувається в момент зміни епох. У дев’яностих роках XIX століття починається релігійне відродження. Воно відбувається і в духовному, і у світському житті. До 1903 року з’єдналися всі нитки народного життя: і власне народне шанування, яке жило в народі в прихованому вигляді, і інтелігентське духовне дослідження, і в тому числі підвищується вперше інтерес до чернечого життя і до розумної молитви і чернечого ділання, і взагалі до всього духовного. Народна ініціатива, що дійшла до самого царського престолу. Святійший Синод, як і раніше перебував в чому на шляхах більш раціоналістичного ставлення до святості, ще довго б коливався, якби не було прямої царської вказівки до канонізації…

Так співпало, що преподобний Серафим став найбільш шанованим на Русі святим з 1903 року. Він ніби замкнув собою всіх інших російських святих. Д. С. Мережковський пише велику серйозну статтю «Останній святий». Змінювалась епоха, змінювалася духовна ситуація.

Не випадково сам себе цей вік позначив як срібний. Серафим став святим Срібного століття. Він в цьому сенсі дуже точно ліг на душі, виявився на часі. Звісно, преподобний Серафим є святий на всі часи. Але в цей час особливо.

Історія викрадення мощей

У червні 1920 року відбулося засідання Раднаркому під головуванням В. І. Леніна, на якому було прийнято рішення про «ліквідацію мощей у всеросійському масштабі». Таким чином нова влада намагалася показати людям, що мощі – всього лише «попівська вигадка», створена для того, щоб залучити якомога більше людей в свої храми і монастирі. У грудні того ж року в рамках цієї кампанії були розкриті мощі преподобного Серафима Саровського з подальшим складанням акту огляду святих останків. Були виявлені кістки святого, що не викликало, проте, ніякої реакції серед віруючих, так як під час прославлення в 1903 році тіло святого знайшли в такому ж стані. У 1927 році мощі були вилучені з Саровського монастиря і вивезені в невідомому напрямку.

У запасниках музею

Восени 1990 року в Ленінграді, в запасниках Музею атеїзму і релігії, який тоді перебував у будівлі Казанського собору, були знайдені невідомі останки, які при вступі не проходили музейної опису. Разом з цими останками, на тебе рукавичці, було виявлено напис: «Преподобне отче Серафиме, моли Бога о нас!» В грудні комісія на чолі з єпископом Тамбовським і Мічурінським Євгеном (Жданом) і єпископом Істрінському Арсенієм (Єпіфановим) встановила за багатьма ознаками, в тому числі по виявленим травм на кістках, що це – викрадені в радянські роки мощі преподобного Серафима Саровського. Митрополит Крутицький і Коломенський Ювеналій згадує: «Він (Патріарх Алексій II) направив двох архієреїв … для засвідчення. А перед цим Святіший Патріарх дістав копії актів при розтині мощей. І ось наші владики, коли їм представили знайдені останки, побачили, що все збігається: і мідний хрест, і відсутні деякі кісточки, які за життя преподобний Серафим втратив після того, як на нього напали і побили розбійники».

Так відбулося знайдення мощей Преподобного. Їх перемістили в спеціально виготовлену раку і відтепер віддавали все належне їм поклоніння.

Хресний хід

6 лютого 1991 року святі останки відправили на поїзді з Ленінграда в Москву. Ця подія проходила без офіційного розголосу – ніхто нічого не оголошував, але проводити преподобного зібралося безліч віруючих. Вже на Московському вокзалі «так багато людей вийшло на перони, що посадка в поїзд стала проблематичною, – згадує митрополит Істринський Арсеній, – <…> я дуже добре пам’ятаю – коли поїзд з мощами Серафима рушив, всі, хто був на вокзалі, в цей час опустилися на коліна».

У столиці мощі в супроводі хресного ходу були принесені до Богоявленського кафедрального собору. Тут вони перебували з лютого по липень 1991 року. 23 липня розпочався грандіозний хресний хід зі столиці в Дивеєво, який очолив Патріарх Алексій II. Мощі святого провезли в мікроавтобусі через Богородськ, Орехово-Зуєво, Володимир, Боголюбово, Гороховец, Вязніки, Нижній Новгород і Арзамас. У великих містах відбувалися Літургії, молебні, безперервно співали акафісти святому. Повсюдно люди виходили до мікроавтобуса – назустріч Серафиму. «На дорогу вийшло багато людей – з хоругвами, хрестами, квітами і іконами, – згадує учасник цих подій митрополит Арсеній, – Вони вийшли привітати преподобного Серафима! А тут – злива! І раптом, побачивши наш кортеж, всі ці люди, незважаючи на потоки води, стають на коліна! »Митрополит Ювеналій:« Дізнавшись, що мощі приносять у Володимир, в Ногінськ, в Орєхово-Зуєво, <…> люди йшли лавиною, не один кілометр, під дощем і співали “Христос воскресе”». Іноді людей біля дороги збиралося так багато, що Патріарх благословляв здійснювати незаплановані зупинки, щоб віруючі могли поклонитися улюбленому святому.

Повернення додому

30 липня 1991 року, напередодні дня пам’яті преподобного Серафима Саровського, його мощі повернулися в напівзруйнований Дивеєвський монастир. Митрополит Ювеналій згадує: «Коли ми нарешті досягли через тиждень місця подвигів Преподобного, Святіший Патріарх (Алексій II) сказав: “перегорнулась ще одна сторінка Дивеєвського літопису”». 31 липня о 15:00 Патріарх разом з іншими єпископами проспівав акафіст святому, а потім звершив всенічне бдіння в Троїцькому соборі Дівеевского монастиря (єдина будівля, яку встигли до того моменту якось відновити). Вранці, після закінчення пізньої Літургії, яку Патріарх звершив під відкритим небом, був відслужений молебень з хресним ходом навколо собору. Потім раку з мощами внесли в храм, де вони до сьогоднішнього дня покояться у північного стовпа. Так закінчився десятиденний хресний хід, безпрецедентний за кількістю учасників.

І збулося пророцтво преподобного Серафима: «возляже він в Дивеєві».

І найбільше вшанування його пам’яті має проявлятись у тому , шо ми усі виконуватимемо заповіді, робитимемо добро, милостиню, усе для догоди Христу і це якраз являтиметься засобом для стяжання Благодаті Божої , що і являється основним завданням нашого життя як казав батюшка.