28 липня 2023 року — 1009 років від кончини святого рівноапостольного князя Володимира, Хрестителя Святої Русі. Великий і жорстокий князь та воїн прийшов до Бога й привів до віри свій народ.
Наша історія рясніє іменами великих святих, життя і подвиги яких безмежно захоплюють. Але вся ця славна рать милістю Божою змогла виступити і переможно зійти на Небеса завдяки одній людині. Тому, хто поніс у нашій батьківщині труд, рівний апостольському, хто здійснив місію, рівну біблійним пророкам, — великому святому рівноапостольному князю Володимиру.
Саме тому в день його пам’яті ми святкуємо день Хрещення Русі, яка омилась святими водами завдяки титанічним зусиллям київського князя і благодаті, яка спочила на ньому. У цей святковий день Україною йдуть велелюдні багатотисячні Хресні ходи. У них беруть участь сотні тисяч православних, і, без сумніву, сам великий князь Володимир духом простує з нами, бо коливається повітря в окрузі, радіє, тріпоче і радіє кожна душа.
Хрест Робичича
Своєю міцною рукою князь Володимир витягнув величезну країну, ланцюг в десятки поколінь із пекла ідольского полону. Як Мойсей вивів євреїв із єгипетського рабства, так князь Володимир свій народ — з рабства язичницьких кумирів і болота поганських капищ. З нього почалася велика Свята Русь, їм утвердився оплот Православ’я Європи, а згодом — усього світу. Недарма саме він обраний рятівником, ватажком і ватажком для всіх, хто народжувався і ще народиться на нашій землі. Але чому ж саме він?
Постать князя Володимира, давно стала легендарною і билинною. У ньому вирував океан пристрастей, який часто виходив з берегів. Найдраматичніший характер всієї вітчизняної літератури не зрівняється з тією вдачею, яку мав князь Володимир. У його жилах текла кров благородних Рюриковичів і слов’янки-простолюдинки. Він був сином київського князя Святослава Ігоревича і рабині Малуші, ключниці княгині Ольги. Ми не знаємо точної дати його народження: виходячи з різних джерел, історики визначають її між 942 і 952 роками.
Ольга «в гніві» на свою рабу, за те, що та зійшлася з її сином, заслала ключницю подалі від очей, в сільце Будотіно під Псковом. Однак незабаром княгиня повернула онука до Києва, де виховувала при своєму дворі. Можна тільки здогадуватися про почуття хлопчика, якого презирливо за спиною прозвали «робичич», що означає «син рабині». Але Володимира ростила не тільки бабуся-християнка. Одночасно до нього приставили «годувальника», як це було прийнято на Русі: ним став «уйко», тобто рідний дядько по матері Добриня, ревний язичник.
Відомо, що Святослав не взяв до уваги третього молодшого сина при розділі земель. Але коли до нього прибуло посольство з Новгорода і попросило: «Дай нам Володимира», — він одразу погодився. Так, у кінці 969 року Володимир, будучи ще дитиною, знайшов власний «стіл» в Новгороді. У супроводі дядька Добрині він відправився на місце князювання. Там він змужнів, зібрав дружину і вперше одружився — з чехинею Аллогією, яка народила йому первістка — сина Вишеслава.
Всього Володимир мав п’ять дружин до Хрещення і двічі одружувався, ставши християнином. Його наступною дружиною стала Рогнеда, Полоцька княжна, яка жорстоко поплатилася за те, що посміла презирливо відкинути пропозицію «робичича». Захопивши Полоцьк, Володимир збезчестив Рогнеду на очах її батька і матері, а потім убив обох батьків.
Третьою дружиною князя стала вдова убитого ним зведеного брата Ярополка, колишня черниця-гречанка Наталія, яку він взяв вагітною, засліплений її красою. Її сина «двуотчича» Святополка (якого ми знаємо як «Окаянного») він усиновив і виховав нарівні з власними дітьми. Ще однією дружиною Володимира стала «болгариня», мати князів Бориса і Гліба. У поминальних записах Начального літопису серед княжих дружин поряд із Рогнідою названа ще Малфріда, судячи з імені, — скандинавсько-варязького походження. Від цих шлюбів великий князь мав 13 синів і десять дочок. Крім законних дружин, князь мав сотні наложниць: «300 у Вишгороді, та 300 в Бєлгороді, та 200 на Берестовому, в сільці». Але і наложниці не могли задовольнити його. «Ненаситний був в блуді, приводячи до себе заміжніх жінок і дівчат розтліваючи», — з осудом писав про Володимира літописець.
Вогнем і мечем
У 977 році брати Володимира — Ярополк Київський і Олег Древлянський пішли один на одного війною, в якій Олег загинув. Отримавши цю звістку, Володимир утік із Новгорода «за море». Об’єднавши сили з варягами, величезна новгородська рать виступила в похід на Київ. Оточене кілька місяців місто було переможене хитрістю і підступністю князя — домовившись із київським воєводою Блудом, Володимир виманив Ярополка в ближнє містечко Родню. Там воєвода умовив старшого брата здатися на милість молодшого, а сам передав до Києва: «Збулася мрія твоя. Веду до тебе Ярополка. Приготуйся вбити його». І Володимир зважився на братовбивство.
Коли Ярополк ступив до покоїв Володимира, двоє варягів, які стояли в дверях, підняли його на мечах «під пазуху». 11 червня 978 року Володимир проголосив себе великим князем київським і руським. З цього моменту почалася епоха його 37-річного князювання.
Однак попереду було ще десятиліття до Хрещення, написане чорними фарбами. Жорстокість, злопам’ятність і непомірне ласолюбство Володимира з жахом описували вітчизняні та заморські літописці. До того ж князь був лютим язичником і противником християнства. Після вступу на київський престол він влаштував на пагорбі біля свого палацу язичницьке капище з п’ятьма величезними ідолами, головним з яких був Перун.
«І поклонялися люди їм, називали їх богами, і приводили синів своїх і дочок, і приносили жертви бісам… І стала нечиста кров’ю земля Руська і пагорб той», — плаче літописець. На «Перуновому пагорбі» приносилися і людські жертвоприношення. Одного разу жереб випав на двір варяга-християнина Феодора, сина якого київські язичники зажадали принести в жертву. Батько не віддав свого отрока на заклання бісам. Але язичники, підтяли сіни, на яких стояв будинок, і вбили батька з сином. Ці варяги-християни — Феодор і Іоанн — стали першими в Руській землі мучениками за віру.
На відміну від братів, Володимир завжди був гарячий до віри — його цікавив цей предмет. При всіх вадах князя, йому був притаманний ревний пошук Бога, інакше він не знайшов би Його. І Господь, Який бачить серце кожного, бачив і цю його жагу. Так, князь часто був занадто запальний, гнівливий і емоційний. Але при цьому його душа знала простодушність, щирість і шукала справедливості. А головне — у нього була жива совість: його обтяжували і мучили його гріхи. І він відчув, що його жалюгідні дерев’яні боги нічим не допоможуть його душі. Князь узявся до пошуків. Літопис розповідає, як він приймав послів від волзьких болгар (мусульман), латинян (католиків) і хозарських євреїв, які пропонували йому прийняти їх закони. Потім із Візантії до Києва прибув грецький філософ, який виклав Володимиру переваги православного віровчення. Вислухавши всіх, Володимир почав «випробовувати віру»: обрав «добрих і метикованих чоловіків» і відправив їх у різні країни, щоб ті на ділі порівняли, як поклоняються Богу різні народи.
Повернувшись з Царгорода до Києва, посли розповіли: «Не знали — на небі чи на землі були ми, бо немає на землі краси такої, і не знаємо, як і розповісти про це. Знаємо тільки, що перебуває там Бог з людьми, і служба їх краще, ніж у всіх країнах». Після ради з боярами і «старцями», Володимир прийняв рішення хреститися.
Красне сонечко
Є дві основні версії навернення князя Володимира. За однією (більш імовірною) він прийняв Хрещення в Корсуні — грецькому Херсонесі, за іншою — в Києві. Так чи інакше, в 988 році ця історична подія відбулася. Великий руський князь відправив до Константинополя до візантійських імператорів Василя і Костянтина послів із вимогою видати за нього заміж їх сестру, порфирородну царівну Анну. Імператори погодилися, але з неодмінною умовою — прийняти Православ’я правителю Русі. «Скажіть царям так, — звертається Володимир до посланців імператорів. — Я хрещуся, бо колись відчув закон ваш, і люба мені віра ваша і богослужіння, про яку розповіли мені послані нами мужі».
Царівна Анна
Коли царівна Анна в супроводі наближених і священиків припливла в Херсонес, Володимир «по Божественному промислу в той час розболівся очима, так що нічого не бачив, і сумував дуже, і не знав, що робити». Анна послала до нього з такими словами: «Якщо хочеш позбутися цієї хвороби, то хрестися скоріше; інакше не одужаєш». Князь велить корсунському єпископу це виконати. «І коли поклав єпископ руку на нього, зараз прозрів Володимир». Тут же, в Херсонесі Володимир, який отримав нове ім’я Василь, на честь візантійського імператора Василя II, вінчався з царівною Анною.
У деяких джерелах історія прозріння князя Володимира вважається легендою. Але не сліпці чи так вважають? У хресній купелі Господь відкрив князю не тільки фізичні очі, а й духовні. І тому підтвердження вся його подальше життя — Хрещення Києва, а слідом Новгорода і всієї Русі.
Повсюдне повалення язичницьких ідолів, будівництво в стольному граді на місці капища головного храму, кам’яної Десятинної церкви в ім’я Пресвятої Богородиці, і ще 400 церков по країні, закладення монастиря Русика на Афоні, і десятків нових міст.
За часів Володимира народжується руський монетний двір — князь почав чеканку «златників» і «срібників», на яких він зображений, сидячи на престолі. Володимирове Хрещення принесло Русі грамотність і культуру, вирвало наших предків з темряви неуцтва, поєднало розрізнені племена в великий народ і відкрило шлях до порятунку. Святий рівноапостольний великий князь Володимир став батьком всієї руської цивілізації, яка вражає своєю грандіозною історією і величчю.
І все ж для того, хто “отряс сліпоту” в купелі Хрещення, найголовнішою справою стало покаяння і милосердя. Напевно, з тих пір не було князю Володимиру в цьому рівних. За словами апостола: «де збільшився гріх, там рясніє благодать». Для того, щоб принести такий плід покаяння, треба було опуститься в ту непроглядну безодню гріха, в яку промислительно попустив Господь зійти нашому хрестителю. Щоб так полум’яно й безмежно любити всім серцем Христа, треба було вирватися з пащі диявола.
Княже «Житіє» найбільше відзначає його виняткове милосердя. Слова Писання «Блаженні милостиві бо вони помилувані будуть» (Мф. 5, 7), Володимир зрозумів не розумом, а серцем. І почав творити безліч добрих справ. Він наказав кожному убогому та бідному приходити на княжий двір і брати все, що йому потрібно — їжею, питвом або грошима. Більш того, дізнавшись, що хворі та немічні не можуть дістатися до його двору, князь наказав розвозити для них по місту прожиток.
«І повелів спорядити вози і, поклавши на них хліби, м’ясо, риби, овочі різні, мед в бочках, а в інших квас, розвозити по місту, питаючи: «Де хворий чи жебрак, що не може ходити?» І тим роздавати все, що їм потрібно».
Скоро про чудесне перетворення князя і безпрецедентні акти його милосердя стало відомо в найдальших околицях. «І не в Києві одному, але по всій землі Руській — і в градах, і в селах — скрізь милостиню творив, голих одягаючи, спраглих годуючи, спраглих напуваючи, мандрівників заспокоюючи милістю, церковників шануючи, і люблячи, і даруючи, подаючи їм потрібне. Жебраків, сиріт, вдів, сліпих, кульгавих, і стражденних — всіх милуючи, одягаючи, насичуючи і напуваючи».
Ці слова монаха Іакова, автора «Пам’яті і похвали князю Володимиру» — зразок і урок милосердя для всіх християн, особливо ж — для можновладців. Їм усім в кінці земного шляху доведеться тримати сувору відповідь перед хрестителем і покровителем Святої Русі.
Князь Володимир
Останні дні Володимира знову були сповнені драматизму: в 1014 році відмовився платити щорічну данину, і підняв заколот його син Ярослав Новгородський (майбутній Ярослав Мудрий). Великий князь уже оголосив про похід в Новгород на заколотника, але війни між батьком і сином не допустили звище. Хвороба поклала його в ліжко, підготовляючи в останню путь. 15 липня 1015 року (28 липня за новим стилем) Володимир помер у сільці Берестовому під Києвом. Його смерть намагалися приховати: владу в місті захопив Святополк-Окаянний, майбутній убивця зведених братів, благовірних князів Бориса і Гліба.
«Двуотчич» був одружений на дочці польського князя Болеслава і став учасником змови проти прийомного батька. Володимир посадив бунтівника разом з Болеславною і польським єпископом під варту, з-під якої той вирвався відразу після смерті великого князя. З яким болем відходила його душа в небесні оселі, бачачи, як спалахує пожежа міжусобиці і замаху на Православ’я, яка палахкотітиме сотні років.
Поховали Володимира в збудованій ним Десятинній церкві, при величезному скупченні народу. Літописець дуже емоційно описав, як Київ прощався зі своїм «князюшкою». Його оплакували всі — бояри, убогі, малі і великі. І проросли ті сльози великою радістю для нашої землі — бо «заради тієї милої Богу милостині багато відваги знайшов ти перед Ним». “Красне Сонечко” не зайшло, а засвітило з тих пір над усією хрещеною ним землею. Нині 1000 і 1 рік, як наш хреститель є предстателем за нас перед Господом і молитвенником за Русь.
За матеріалами pravlife.org, переклад — Галина Бут
