Дві людини зайшли в храм: один – фарисей, другий –митар. Моляться обоє, але різниця між їхньою молитвою суттєва.
Читаючи Євангельську розповідь ми не можемо побачити, де і як стояв фарисей під час молитви, та дивлячись на дух його слів, можна здогадатись – він зайняв одне з найвидніших місць, вважаючи за сором бачити поряд з собою таких людей, як митар.
Немає сумніву, що усім своїм зовнішнім виглядом він показував надмінність та гордість, яка була присутня і в його словах.
«Фарисей, ставши, молився сам у собі так: Боже, дякую тобі, що я не такий як інші люди, грабіжники, кривдники, перелюбники, або як цей митар» (Лк. 18.11)
Почавши свою славословну молитву, він відразу перетворив її на хвалебні псалми про себе і свої діяння, невід’ємною частиною яких було осудження ближніх.
Святитель Василій Великий про цей момент каже: «В храмі, перед лицем Судді людей, не дочекавшись суду Божого, фарисей дерзнув озвучити суд, поблажливий до себе та несправедливий і безжалісний відносно оточуючих і бідного митаря» .
З якоюсь особливою самонасолодою він виставляє на показ перед всезнаючим Богом свої добрі справи. Вихваляє навіть те, що саме по собі не має ознак святості, а може наштовхнути лише на марнославство та лицемірство, і нещасний не думав про те, що окрім зовнішніх діл благочестя є внутрішня чистота і праведність.
На противагу надмінному фарисею, митар, стоячи здалеку бив себе в груди говорячи – «Боже, милостивий будь до мене». Вся його увага була зосереджена на власних гріхах і в собі він не бачив ніяких добрих справ. З глибоким смиренням, він трепетно стояв перед Богом, вважаючи себе грішником і в короткій, трепетній молитві просив у Нього милості… і тільки милості…
На суді правди Божої смиренна молитва митаря поставлена вище хвалебної молитви фарисея. «Кажу вам, що цей пішов додому свого оправданий більше ніж той, бо всякий, хто підносить сам себе принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться» (Лк. 18.14).
За словами Іоанна Златоуста, фарисей «своїм вихвалянням розсипав все багатство свого благочестя , сам відібрав у себе все і перетерпів страшне, і незвичне кораблеруйнування, бо майже ввійшовши гавань , він втратив весь свій багаж, а митар – простими словами досягнув всього. Душа його була богобоязна і одного слова було достатньо, щоб відкрити для нього небо».
Якщо прослідкувати за ритмом нашої епохи, ми будемо змушені визнати – світ, в якому ми живемо, настільки хворіє фарисейством, що сам того не усвідомлює, оскільки, на жаль, воно тепер є його природою. Власне, так і сказав один з відомих поетів: «Все тоне у фарисействі і прикро, що тепер воно приймає образ доброчинності».
Головна тема притчі – це, звичайно, смирення. Вимовляючи це слово, відразу усвідомлюєш, що воно фактично викинуте з лексики сучасної людини. Здається, навіть повітря, яким ми дихаємо просякнуте пихатістю та самовпевненістю – кожен старається піднести себе, привласнити собі те, що йому не належить і головне – завжди і всюди бути правим.
Притча про митаря та фарисея актуальна завжди і пропонує нам два ознайомитись з двома варіантами «людських шляхів».
Перший шлях завуальовано образі фарисея, людини поважної і зовні бездоганної. Другий – в людині з сумнівною репутацією. Між тим, саме фарисей нездатний усвідомити своє єство і поглянути на себе через призму правди, бо всеціло і до кінця утотожнив себе зі своєю доброчинністю, яка возвеличувала його і принижувала інших. Винуватий же в багатьох гріхах митар – смиренний, тобто бачить себе в істинному світлі і тому, для нього завжди відкрита дорога, яка є недоступною для фарисея. Дорога покаяння, відродження та виправлення.
Для нас, віруючих, наближається Великий піст – час переоцінення і покаяння. Торжевствуючому в світі фарисею ми повинні протиставити митаря – людину, пізнавшу своє падіння. Нехай вічні слова притчі Христової «Всякий, хто підносить сам себе принижений буде, а хто принижує себе піднесеться» (Луки 18,14), стануть покликом для кожного з нас пізнати особисту гординю і принести достойні плоди митаревого покаяння.
прот. Степан Ярема
настоятель Свято-Андріївського храму, с. Струмівка
