-3.3 C
Lutsk
Четвер, 9 Грудень, 2021
Проповіді

Проповідь у другу неділю Великого посту

Во імя Отця, і Сина, і Святого Духа.

Дорогі брати і сестри!

Крок за кроком, неділя за неділею милостивий Господь промислительно веде нас до Воскресіння Христового. Так з кожним кроком нам дається і урок, як треба жити, щоб Богу угодити, душу спасти і в вічність ввійти. Так неділя Григорія Палами також є тим кроком і уроком, які так необхідні нам. А саме Господь дає нам пережити відчуття каяття за те, що Євангеліє називає «розслабленістю». За той духовний параліч, який ми переживаємо. Який очевидний для кожного з нас навіть сьогодні, коли так важко було вставати на годину раніше, ніж попереднього тижня, а дехто і досі ще не прокинувся. Нам важко його пережити, і часом здається в житті, що відчуття браку сили є неминучим, що формальність молитви, яка приходить з часом навіть до людей, які подвизаються в молитві не перший рік, – це також непереборне.

І ось може тому разом із почуттям співпереживання паралічу, на який був хворий юдей, занесений через дах, як тоді робили в Палестині, в Капернаумі, до місця, де був Ісус, сьогодні дається нам можливість також пережити духовну присутність на літургії людей, які мали великий досвід подолання слабкості віри. Сьогодні день пам’яті святителя Григорія Палами. Святителя, який жив набагато пізніше, ніж Іоан Златоуст чи Василій Великий.

Святитель Григорій Палама жив у п’ятнадцятому столітті, в час, коли Візантія занепадала, коли християнство пережило вже трагічний розкол, і коли поширювалися єресі на Заході, коли держава втручалася у життя Церкви і то не тільки Візантії, а повсюдно в середньовічній Європі, поглиблюючи кризу Церкви. Коли багато стало зовнішнього, показного, ворожого апостольському духові християнства. І здавалося б, також можна було зневіритися, можна було б подумати про те, що Церква і не мислима інша, як тільки духовним департаментом держави, що й неможливо мати іншої ієрархії, ніж та, яка приховує за пишністю і багатством свого одягу внутрішню порожнечу. Що не може бути і молитви, крім тієї, яка знов і знов повторюється щодалі більш механічно за молитовниками.

Святитель Григорій звернув свій погляд до глибокого молитовного досвіду, який уже закоренився був на Афоні, – досвіду розумної молитви. Він прийшов і, не відкидаючи християнської традиції, звернувся до тієї коротесенької молитви, читання якої є однією з найбільш показових рис християнської східної духовності, – до молитви Ісусової, повторення котрої ще з давніх давен практивувалося в монастирях, особливо на Афоні.

Там, в монастирі, досвід молитви якого й узагальнив у своїх богонатхненних працях святитель Григорій Палама, він навчав, як постійне читання молитви Іісусової приводить людину до найвищого духовного стану, коли й слів не потрібно, коли ти відчуваєш себе у присутності Бога так само, як тоді на Фаворській горі пережили це відчуття апостоли Петро, Яків та Іоан, аж до того, що вигукнули: «Учителю, добре бути нам тут! Поставмо ж собі три шатри: для Тебе одне, і одне для Мойсея, і одне для Іллі» (Мк. 9:5).

Чи пережив він сам це відчуття? Напевно. Мабуть, людина, яка на своєму власному досвіді не пережила відчуття такої високої піднесеної молитви, не могла б ані написати подібних праць, ні започаткувати той новий рух, який відродив не тільки Афон, а ціле православ’я.

І дивіться, як воно буває в історії. Після періоду кризи, занепаду приходить піднесення. Після важкого періоду Середньовіччя настав сплеск релігійності саме тоді, коли турецьке військо вже стояло на Балканах, коли Константинополь ось-ось мав упасти.

Саме тоді започатковується рух, який названо було ісихазмом. Рух, який вчив не про земну силу Церкви, а про силу молитви, яка освітлює цілий світ баченням нетварного, тобто нествореного, нематеріального, неприродного світла Божества.

Сьогодні, коли ми в міру наших скромних можливостей проходимо власні особисті уроки Великого Посту, повернімося до великих, потужних проявів християнської духовності в минулому, щоб повірити: і для нас, і для нас усіх, так само, як і для паралізованого хворого, можливе миттєве зцілення від духовного паралічу. Але для цього треба одну якість, ту, яку мали друзі розслабленого, котрі заносили його паралізоване тіло до кімнати, де був Ісус, – треба мати віру. І отже, ці тижні посту ми повинні передусім присвятити молитві про дар віри, пошуку віри в собі самих, і через віру в Христа відкрити шлях до бачення того нетварного світла Фаворського, відкривши яке свт. Григорій Палама і для нас усіх освітлив перспективу єднання з Божеством через молитву до Нього, через зустріч із Христом, так, як зустрілися з Ним як Богом колись на Фаворській горі апостоли Петро, Яків та Іоан. Амінь.

Протоієрей Ростислав Сіжук,
Настоятель храму святих Віри, Надії та Любові.
с.Раків Ліс
( Олексіївський благочинний округ).

Вас може зацікавити

Проповідь у неділю 18-у після П’ятидесятниці

Редактор Головний

Проповідь у неділю 13-у після П’ятидесятниці

Редактор Головний

Проповідь у неділю 11-ту після П’ятидесятниці

Редактор Головний