В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Сьогодні, у день Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього, Церква закликає своїх чад: «Приидите, вси языцы, благословенному Древу поклонимся, имже бысть вечная правда».
Дійсно, на Хресті була звершена вічна правда щодо роду людського, яка полягає у здійсненні обітниці Господньої про унаслідування Царства. Лише Промисл Божий міг перетворити найганебніше знаряддя смерті на знамено найславнішої перемоги – перемоги життя над смертю, так точно оспіваної у пасхальному тропарі: «Христос воскресе из мертвых, смертию смерть поправ и сущим во гробех живот даровав».
Лише дійшовши до самої глибини людського позору, «смиривши Себе до смерті, і смерті хресної» (Флп. 2:8), Месія підняв людину до небаченої нею висоти. Називаючи спасіння людини «даром Божим» (Єф. 2:8), апостол Павло нагадує слова старозавітного пророка Ісаї (Іс. 64:4): «Не бачило того око і вухо не чуло, і на серце людині не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його» (1Кор. 2:9).
На жаль, не всі змогли зрозуміти викупну жертву Спасителя, тому вірними є почуті нами сьогодні на богослужінні слова апостола Павла з його Першого послання до коринфян: «Слово про хрест для тих, хто гине, безумство є, а для нас, хто спасаємось, – сила Божа» (1Кор. 1:18). «Ми проповідуємо Христа розп’ятого, – продовжує апостол, – для іудеїв спокуса, а для еллінів безумство, для самих же покликаних, іудеїв і еллінів, – Христа, Божу силу і Божу премудрість» (1Кор. 1:24).
А хто ж покликаний, хто спасається? «Ті, які Христові, плоть свою розіп’яли з пристрастями й похотями», (Гал. 5:24) – пояснює знову ж апостол Павло. Що означає розіп’яти свою плоть? Святитель Григорій Палама пояснює, що це значить стати бездіяльним на все не угодне Богу. Тільки така людина може повторити за апостолом: «Я співрозп’явся Христу, і вже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал. 2: 19–20).
Про необхідність зійти на свою власну Голгофу вчив учнів і Сам Господь: «Якщо хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе, візьме хрест свій і йде за Мною» (Лк. 9:23). Як пояснює святитель Іоанн Златоуст, «взяти свій хрест» означає дійти до межі, до якої може простягатися самозречення – аж до смерті. Не даремно ж Господь, Який на Собі показав приклад такого самозречення, закликав: «Навчіться від мене» (Мф.11:29).
Таким чином, сьогоднішнім святом віруючі не тільки закликаються до поклонінню Хресту Господньому, але й спонукаються до наслідування Христу і твердого несіння власного хреста.
З історії свята Воздвиження ми знаємо, що воно пов’язане із віднайденням царицею Оленою Чесного Древа, що сталося в Єрусалимі приблизно в 326 році. Як відомо, це супроводжувалося чудесним воскрешенням померлого, а тому подивитися на чудесний Хрест зібралося дуже багато людей, але більшість із них у натовпі не могли нічого побачити. Тому патріарх Макарій, ставши на підвищеному місці, почав піднімати його на різні сторони, щоб навіть ті, хто стояв у віддаленні, змогли побачити святиню.
Тоді ж за повелінням її сина імператора Костянтина Великого у Єрусалимі розпочалося будівництво величного храму Воскресіння Христового, який включав у себе і Гроб Господній, і Голгофу. Його було урочисто освячено 13 вересня 335 року, що теж стало предметом окремого церковного календарного святкування – пам’ять оновлення (освячення) храму Воскресіння Христового в Єрусалимі, або як інакше називається свято – Воскресіння словуще.
А наступного дня, 14 вересня 335 року, було започатковане щорічне святкування Воздвиження Хреста Господнього, причому в літургічну практику увійшов Чин Воздвиження Хреста Господнього, що являє собою певну реконструкцію того підняття Хреста, яке у 326 році вчинив для людей у Єрусалимі патріарх Макарій. Право на проведення такого чину мають усі православні архієреї, а священники – лише з благословення архієреїв. У звичайних парафіяльних храмах такий чин не практикують.
Так само, як і щасливі свідки першого Воздвиження Хреста, ми, будучи учасниками Чину Воздвиження Хреста Господнього, на підняття Чесного Древа відповідаємо багаторазовим «Господи, помилуй». Ми дякуємо Спасителю за ту спокутну Жертву, яку Він приніс за нас на Хресті, просимо в Нього сил на несіння власного хреста, а також каємося за те, що часто-часто нарікаємо на цей хрест і бажаємо собі легшого.
«Кресту Твоему покланяемся, Владыко, и святое Воскресение Твое славим», – співаємо ми перед Хрестом, нагадуючи собі цим про те, що перед Воскресінням був Хрест. Була страшна смерть, у пам’ять якої ми цей день проводимо у сугубому пості.
Декому з нас щастить в день Воздвиження Господнього поклонятися перед хрестом, в який вмонтовано часточку Животворящого Древа. Щастить облобизати те, до чого не тільки торкався Христос, але по чому стікала Його Кров! Те, що стало жертовником, на якому принесена страшна Жертва! Уже свята цариця Олена розділила Хрест на дві частини, одну з яких залишила в Єрусалимі, а другу відправила сину імператору Костянтину. Згодом від них почали відділяти менші часточки, які розплилися цілим християнським світом, адже всюди хотіли мати таку величну святиню.
Як йдеться у «Галицько-Волинському літописі», у 1288 році вона з’явилася і в Луцьку. Саме тоді князь Володимир Василькович подарував Луцькій єпископії «хреста великого срібного позолоченого, з Чесним Древом».
Сьогодні в кожному храмі Православної Церкви, поклоняючись цьому знамену перемоги життя над смертю, восхвалимо його як «Божу силу і Божу премудрість», адже й у богослужбових текстах віруючі закликаються: «Хвалитеся победоносным оружием, приемше от Бога Крест честный».
Підходячи до хреста, помолимося до Господа словами стихири свята: «Ты и ныне даруй Крест Твой честный нам блюстителя и хранителя и прогонителя демонов, яко да вси, облобызающе, вопием ему: спаси ны, Кресте, силою твоею, освяти ны светлостию твоею, честный Кресте, и укрепи ны воздвижением твоим, яко свет нам дарован еси и спасение душ наших». Амінь.
протоієрей Олександр Федчук,
клірик Свято-Покровського
храму Луцька
(Луцький центральний округ)
