В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі брати і сестри! У сьогоднішньому Євангелії ми з вами чули розповідь про те, як наш Господь Іісус Христос зцілює біснуватого отрока.
Ця подія сталася після того, як Спаситель преобразився на горі Фавор перед своїми учнями Петром, Іаковом та Іоанном. Коли Господь з апостолами спустились вниз, до них підійшов чоловік і, падаючи на коліна, просить Іісуса Христа, аби Той зцілив його сина, який біснується.
“На новий місяць тяжко страждає і кидається то у вогонь, то у воду”, – казав цей батько, що просив учнів Його, та ті не змогли зцілити. Господь просить привести отрока і зцілює його.
Апостоли занепокоїлися. Адже, отримавши благословіння: “Хворих зцілюйте, прокаженних очищайте, мертвих воскрешайте, бісів виганяйте, як дар одержали, як дар давайте” (Мф.10, 8). І виконували його: “І виганяли багато бісів, і багато хворих мазали маслом та зціляли” (Мк.6, 13). А цього разу нічого не вийшло. Вони злякалися, чи часом не втратили цей благодатний дарунок. І тому на одинці запитали Господа, чому вони не змогли. І отримали відповідь: “Через невір’я ваше”. Бо якби мали віру як гірчичне зерно, то і гори переставляли б. Та рід цей виганяється тільки постом і молитвою.
У чому ж може бути причина цього невір’я, маловірства, що стало причиною невдалої спроби зцілення?
Маловір’ям сповнюється людина, коли бачить складність ситуації, тяжкість хвороби. А в присутності біснуватого не відчувається спокій, а навпаки – страх, а то й навіть шок. Апостол Петро йшов по воді, але побачив великі хвилі і злякався, почав тонути і почув від Господа докір: “Маловірний! Чого ти засумнівався?” (Мф.14, 31).
Але причина може бути в іншому. Це справа тонка, бо більш духовна. Згадаймо колись найсвітлішого ангела Денницю. Бачачи свою силу і славу, він прийшов до думки, що хто Бог, якщо не він, і падіння його було великим. Так само і перші люди. Бачачи свою владу і розуміння усього, спокусилися лестивою думкою: “Будете як боги”, і не встояли у заповіді Божій. Апостоли ж, бачачи чудеса і зцілення, здійснені через їхні слова і дії, силою Божою, через свою недосконалість могли замінити віру в Божественну силу на віру в силу своїх слів і дій. Тобто на віру у себе, як цілителів. І саме ця гордовита думка, неправильна самооцінка стає тією горою тяжкою, скелею непохитною, яка долається вірою і надією на Бога. Вірою в Його всемогутню силу і промисел. Вірою, що приводить нас до бачення своєї недосконалості, гріховності, до блаженного смирення.
Тільки віра може протистояти невірству. А віра, то є “плід Духа Святого” (Гал.6, 22).
Як отримати цей дарунок Божий? Адже Духа Святого не заставити, не змусити бути присутнім у душі своїй. Подібно тому, як не зможеш кошиком начерпати води, поки душа не стане певним посудом, здатним втримати цю Божу Благодать. А щоб зробитись цим посудом, треба жити благочестивим життям. Життям, у пріоритетах якого є заповіді Божі, життям, сповненим намагань виконати їх, що неможливо без посту і молитви. Постом, тобто утриманням зору, слуху, черева ми приборкуємо свої пристрасті, а молитвою з’єднуємося із самим Господом.
І коли апостол Павло каже: “Бо боротьба наша не проти плоті і крові…проти духів злоби піднебесних” (Єф. 6,12). То це не означає, що ми маємо шукати біснуватих і виганяти демонів. Він навчає нас протистояти їм: “щитом віри” (Єф.6, 16). “мечем духовним, що є слово Боже” (Єф.6,17) і “всякою молитвою” (Єф.6, 18).
Отож, дорогі брати і сестри, живімо так, щоб любов і віра вели нас до Господа, а не хвороби наших дітей і тих, кого ми любимо. Очищаймо постом і молитвою свої серця від гріхів і пристрастей, бо через них ми попадаємо в полон до диявола. Скорбімо за вчинене і смиряймося, бо в таких серцях живе Господь. А якщо Господь з нами, то хто проти нас?
ієрей Олег Миронюк,
клірик храму Всіх Святих землі Волинської, м. Луцьк