Ось закінчився піст і настали Святки – час особливої радості. Але чому ж ця радість часто недовга?
Проблема, як завжди, в нас самих. Після напруги посту ми поспішаємо розслабитися і зануритися в святкову атмосферу. Але, як це часто буває, і в пості, і в розговінні втрачаємо почуття міри.
Не варто говорити про банальну ненажерливість та інше – шкода від тілесного пересичення всім зрозуміла і без особливих пояснень. Тут є куди більш тонкий момент.
Свято – це не тільки відвідування храму, а й зустріч зі знайомими і друзями, а значить, спілкування і обмін новинами. І ось тут є ризик впасти в суєту. Суєта – взагалі небезпечна хвороба, тим небезпечніше, що не відразу помічається. Хіба погано спілкуватися з друзями, тим більше віруючими, після святкового богослужіння? Звичайно, ні. Але навіть тут ми можемо на тлі загальної післяпостової розслабленості перетворити дружню бесіду в суцільну балаканину. Напевно, у багатьох після таких «бесід», що починалися цілком невинно і навіть благочестиво, залишалося відчуття порожнечі і досади.
В рівній мірі це стосується і передсвяткової суєти, коли в турботі про зовнішні прояви свята ми забуваємо про його суть.
І таких речей, здатних відвернути нас від єдиного на потребу, дуже багато. Втім, важливі не вони, а наш внутрішній устрій. Адже якщо ми, незважаючи на всю суєту, будемо продовжувати пам’ятати про Господа, нас нічого не зможе похитнути.
Так, коли ми розговляємося, варто подякувати Господу, що Його турботами наш стіл сповнений, що ми маємо свій хліб насущний, а можливо, слід ще його розділити з тими, хто менш забезпечений, ніж ми.
Або під час дружніх бесід, якщо бачимо, що розмова йде «не туди», делікатно згорнути її в потрібне русло. І так у всьому.
Пам’ять про Господа, тверезіння, допомога ближнім – це запорука того, що ми не втратимо зв’язок з Ним, не втратимо духовної радості, яку отримали під час святкової літургії, не втратимо свого християнського образу.
Записала Наталя Горошкова