-1.1 C
Lutsk
Середа, 19 Січень, 2022
Всі новини Інтерв’ю

Мета кожної поїздки – завезти одних людей, а привезти їх вже іншими, – голова паломницького відділу єпархії прот. Богдан Линник

Єрусалим, Афон, Грузія, Дивеєво – цей список можна продовжувати довго, адже Святих місць, де мріє побувати кожен православний християнин, є чимало. Поки одні мають змогу їздити по кількох святинях, дехто і по кілька разів, інші – чи не все життя мріють про це і з огляду на свої можливості роками складають кошти, аби хоч таки в старості поїхати до місць, де народився Христос, де ступала Божа Матір.

Православна паломництво – це не звичайна подорож до визначного місця, це унікальна можливість відчути силу особливої молитви, а головне – вирватися зі своїх буднів задля зустрічі з Богом. Про це, власне, розмовляємо із головою Паломницького відділу Волинської єпархії протоієреєм Богданом Линником.

–Батюшка, пропоную для початку пояснити нашим читачам, що ж таке православне паломництво, чому має саме таку назву і відколи з’явилося у церковній практиці?

–Паломництво бере свій початок ще з древніх часів, коли люди ходили до різних святинь, де ходив Спаситель, де звершувалися його чудеса. Ішли для того, щоб помолитися, пізнати істину, зрештою – щоб поновити свої духовні та тілесні сили.

Звісно, ми і вдома ходимо до храму, молимося у ньому. У кожного з нас є своє улюблене місце для молитви, своя особлива ікона, свій батюшка. Але з плином часом ми до цього вже звикаємо. Коли ж ми приїжджаємо в інше місце, особливо дуже значимі: як-от Єрусалим, Афон, Грузія, Греція, то там відкриваємо для себе вже щось дуже особливе. Робимо значний крок у нашому духовному рості.

Напевно, кожному з нас бабусі-прабабусі розповідали про піші прощі до Почаєва. Люди витрачали на це від тижня до місяця часу. Але вони добре знали собі, що один раз на рік їм таки треба піти і поклонитися святим місцям.

–Не знаю, як інші міста, а в Єрусалим поїхати хочуть точно чи усі люди. Чи не так?

–Єрусалим – це місто, яке перевищує усі інші, напевно, святі місця разом взяті. Це особливе місце, куди хочуть потрапити усі, незалежно від віку, статі, навіть віросповідання. Усі хочуть, якщо навіть не помолитися, то точно подивитися, як і що було, заглибитися у тисячолітню історію.

Паломництво до Єрусалиму завжди було на першому місці, куди ходили люди. Ходили пішки, пливли на кораблях, добиралися, чим тільки можна було, витрачаючи роки задля того, щоб хоч трошечки помолитися у цьому Святому місці.

Сьогодні організувати це паломництво набагато простіше. Дві години літаком – і ви на місці.

–А ви були в Єрусалимі?

–Вперше – у 1999 році, разом з владикою Ніфонтом. Тоді нас пливло 400 людей. Щоправда, завжди і в ті часи, і сьогодні на шляху до цієї благодаті виникає багато перепон. Постійно щось не дозволяє: або щось земне, або позаземне. Ворог не спить, старається не дати людині помолитися, пізнати, вкусити особливої Божої благодаті. Попри все ж люди йшли, ідуть і будуть іти.

–О. Богдане, ви згадали паломництво з нині покійним владикою Ніфонтом до Єрусалиму. Чим особливі поїздки, організовує які не священник, а архієрей?

–Скажу чесно, саме після поїздок з владикою я і полюбив паломництво. Адже митрополит Ніфонт, який на той момент і очолював паломницький єпархіальний відділ, давав можливість не лише побути і побачити святиню, але й помолитися біля неї. Ми з владикою були і в Росії, і на Закарпатті, в Єрусалимі, в Києві. Де тільки яка можливість не виникала, владика завжди її використовував та реалізовував.

Сьогодні нас, звісно, зустрічають зовсім по-іншому. Раніше це було зі дзвонами, архієреї виходили нам на зустріч. Далі – святкові богослужіння, акафісти. Тоді от я і пізнав, що є такі місця, куди хочеться повернутися знову і знову.

Пригадую, одного разу ми з вірянами поїхали у Банчени, відслужили Літургію у їхньому великому Свято-Троїцькому соборі, який освячував Патріарх. Того ж разу Богослужіння очолював наш Блаженіший, який відслужив службу і поїхав, а ми залишилися на другий день. І ось мені кажуть: ви будете служити Літургію один. Один я – на цей такий великий собор. Я плакав, тому ще вчора тут стояв Блаженніший, а сьогодні я один, хор співає, там було небо на землі.

–Коли ж паломницький відділ єпархії очолили вже ви?

–Головою Паломницького відділу я став ще за владики Ніфонта, близько 10 років тому. Звісно, починати все це було дуже важко, адже це вже інший рівень. Коли заїжджає архієрей, а що заїжджає священник. Тому було важко, але, Слава Богу, спілкуємося, знайшлися знайомі – багато вихованців нашої Волинської духовної семінарії, які при різних монастирях нашої УПЦ зараз вже священники. Тож зідзвонюємося з ними дуже часто, просимо прийняти на нічліг, дати обід або влаштувати екскурсію. З Божою допомогою, за ці роки теж дуже багато об’їздили святих місць. Були і в Єрусалимі, на Афоні.

–Які складнощі виникають при організації кожної паломницької поїздки?

–Часом здається, де паломництво – це дуже легко. Але це далеко не так. Кожна наша поїздка починається з благословіння правлячого архієрея. Далі – попередньо треба обдзвонити: де нас можуть прийняти, де дозволять послужити, де нам можуть розказати – провести екскурсію. А, насправді, не кожен монастир має змогу дати окрему людину, яка може це зробити, адже всі якщо не на молитву, то на послушанні.

На Закарпатті взагалі кілька монахів – і вже монастир, от в них взагалі фізичної змоги немає змоги приділяти усім паломникам свій час. Тоді все лягає на мої вже плечі.

Якщо ми їдемо у такий от «важкий» монастир, завжди беремо з собою цукор, олію, муку, харчі, одяг. Не треба далеко їхати. Коли тільки відкрився Старосільський монастир у нас в єпархії, ми теж возили допомогу.

–Якщо не просто з поїздками Україною, то, певно, куди важче поїхати за кордон?

–Паломництво за кордон вимагає набагато більшої підготовки. В Україні – треба лише український пасторт. Ми їздили в Одесу і заїжджали в Кулевчу, то проїжджали митний пост, де і треба було показувати наші документи. Поїздка до Свято-Горської Лаври теж вимагає наявність паспорта, адже і там нині дуже багато постів.

Із закордонних поїздок ми були двічі в Дивеєво (Росія), Єрусалим, Грузія, Афон. Для цих поїздок вимагається набагато більше. Страховки кожному учаснику групи, страховка на транспорт, закордонний паспорт, для священника – супровідний лист, що він є у канонічній Православній церкві, що не під забороною у служінні і має благословіння правлячого архієрея перебувати у цей час в цьому паломництві. Окремо треба благословіння Київської митрополії на такі поїздки.

Сьогодні поїхати закордон дуже важко. Після карантину лише зараз країни почали по трохи відкриватися. Планувалася поїзда до Грузії, але через 3 тести ПЛР і комендантську годину – поки ні. В Єрусалим ми їздимо лише в певний період, коли хасіди масово їдуть в Україну. Тоді поїздка набагато дешевша. Не 1200-1400 доларів, до прикладу, а до 700-800.

Але і ці гроші люди збирають. Особливо старші… Доводилося чути, що дехто довго навіть збирав, щоб хоч раз у житті поїхати до Святого місця. І на таких людей особливо відрадно дивитися.

У Єрусалимі, до прикладу, дуже помітна різниця між людьми. Наші такі – з благоговінням, а місцеві – звиклі. Так, кувуклія тут, так – тут Христос Воскрес. Для них це просто звично, коли ми готові кожен камінь цілувати, кожну іконку.

По трохи зараз повертаємося на Афон, але там наразі не всі монастирі приймають, осільки багато перехворіло. Але на 3 дні поїхати можна.

Томос, епідемія коронавірусу – це теж вплинуло на поїздки за кордон?

–Звісно, після Томосу багато монастирів відійшли під юрисдикцію Константинополя. Найбільше – це Афон. Якщо раніше там нас приймало 10 монастирів, то сьогодні – це тільки 5. Але і тут не будемо їхати, бо не можемо з ними молитися.

З початку пандемії ми взагалі не їздили за кордон. Остання поїздка була як раз перед тим в Дивеєво. Коли поверталися додому, то на кордоні вже нас зустрічали з термометрами. Але, слава Богу, ми ще встигли помолитися біля прп. Сергія Радонезького, Серафима Саровського, у храмі Христа Спасителя. Та поїздка була дуже важкою і довгою, але неймовірно насиченою.

Дуже хотів би потрапити ще до Білорусі. Здійснилася мрія – поїздка до Грузії, яка була близько 5 років тому. Тоді мала відбутися навіть зустріч з Патріархом Іллею, але саме перед нашим приїздом Його Блаженству стало гірше, і його забрали в Німеччину. Та оскільки ми мали домовленість, то до нас вийшов у Патріархії його помічник, який розповів за життя їхньої Церкви, а ми ділилися життям нашої церкви.

–На який період плануєте поїздки та як, власне, обираєте, куди їхати настуного разу?

–Графік паломництва ми складаємо на місяць або два. Стараємося їздити раз на тиждень. У час Великого посту, Пасхи ми, наприклад, не їздимо, тому що треба звершувати богослужіння вдома,у своїх храмах. Їдемо – коли є вільний від богослужіння час. Пишемо план, беремо благословіння у владики і лише після цього готуємо оголошення, які публікуються на єпархіальному сайті та відповідних сторінках в соцмережах. Також оголошення розвішуємо біля найбільших храмів міста –Свято-Покровської церкви та кафедрального собору Всіх Святих землі Волинської, а також біля нашого Петро-Павлівського храму.

Місця паломництва вибираємо відштовхуючись від того, які свята припадають на цю пору. От, наприклад, якщо знаємо, що в Корці буде празник, чудотворна ікона. Значить прямуємо туди. Якщо Почаївської ікони або вшанування святих – їдемо до Лаври. Зимненської ікони – їдемо в Зимне.

Бувають місяці, коли особливо значущих свят немає, тоді дивимося на анонси. Як-от, на Закарпатті замироточила ікона – ми плануємо поїздку значить туди. І туди люди їдуть, на місці дають ватку з миром. Ми служимо акафіст біля ікони. І люди не знають самі чому, але плачуть. Готують себе дорогою до молитви – за тата, маму, рідних, а на місці – приходиш і зовсім інше. Говориш те, що у тебе щиро на душі. Буває, що в цей момент згадуєш тих людей, про яких і не думав раніше. Але значить Бог так послав, значить цим людям твоя молитва більше потрібна.

Ми переважно їдемо вночі, щоб на ранок уже нам бути на богослужінні. Якщо їдемо в Київ, то виїжджаємо о пів на першу ночі. Так, щоб на 6 годину ранку бути на місці. Напередодні ввечері люди обов’язково йдуть ще вдома на вечірню, а вже на місці перед Літургією сповідаються і причащаються. Опісля маємо екскурсію Лаврою. Навіть сьогодні є люди, які бувають там вперше. Дальні та Ближні печери, обов’язково підходимо до могилки Блаженнішого Митрополита Володимира, служимо літію. Вже опісля у людей сніданок і півгодинки, щоб люди закупили кому що цікаво – хто книжку, хтось ікону і т.п.

–Чи є поїздки цікаві або ж особливі для вас, з огляду на те, що вже їздите так багато років?

–Знаєте, щоразу кожна поїздка водночас і як перша, і як остання. Адже усі вони по-своєму важкі. Жодної простої немає. Найперше – це дорога. Навіть якщо ти впевнений у собі, то ти ніколи не можеш бути впевнений у тому, хто їде напроти. А відповідати за людей, яких ти везеш, – це, повірте, дуже важко. У кожного з них є свої сім’ї. Тож не дає Боже щось, ти несеш за них відповідальність. А я бачив дуже багато смертей на дорозі…

Це одна сторона медалі, є й інша. Не завжди зі мною їдуть люди знайомі, тож ніколи не можна передбачити, як себе вони поведуть, як сприймуть певні місцеві традиції і звичаї, які питання ставитимуть. Багато залежить від того, коли людина прийшла до храму, на скільки вона віруюча. На скільки готова…

Моя мета – завезти одних, а привезти їх вже іншими. Коли тільки їдемо до святинь, кожен  – зі своїм смутком, біллю, власними скорботами. Чужі, переважно не знайомі між собою. Повертаючись назад, усі як діти. Обмінюються телефонами, роблять фото на згадку, записують адреси один одного. Навіть бувало таке, що збиралися по кілька людей і вже приходили до нас в храм разом молитися. Тож так виходить: що туди їдуть одними, а повертаються назад, як рідні. Люди – щасливі, а я в десять разів щасливіший. Адже значить зміг кожному дати те, що їх заспокоїло, зупинило, дало нові сили, Навіть поїхавши 1000 км, дорогою назад вони не виглядають втомлені..

–Виходить, кожна нова поїздка – це новий для вас виклик?

–Так, безумовно. Виклик. І такий, що описати словами важко. Люди надіються на допомогу Господа. І мені треба зробити так, щоб зустріч ця людини з Богом відбулася.

–І на завершення, розкажіть, які поїздки плануєте найближчим часом?

–29 листопада плануємо паломництво до Свято-Успенської Почавської Лаври. 20 грудня – Корецький Свято-Троїцький жіночий монастир. 27 грудня – Святогорський Зимненський жіночий монастир. Для зв’язку щодо усіх поїздок у мене є спеціальний «робочий» телефон (099 -043-96-11). Тому, якщо у когось виникнуть питання, з радістю відповім.

–О. Богдане, бажаємо нехай щоразу у дорозі з вами перебуває Божа благодать, нехай Господь та Матір Божа береже вас.

–Спаси Господи.

(Любов МАКСИМЧУК для газети “Дзвони Волині)

Вас може зацікавити

Чи варто православній людині звертатися до психолога

prvadmin

28 листопада 2021 року – календар з повчанням

Редактор Головний

Напередодні дня пам’яті пророка Божого Іллі архієпископ Нафанаїл звершив всенічне бдіння

Редактор Головний