Кожного дня ми бачимо, як засоби масової інформації мусують всеможливі скандали, пов’язані з соціальним, політичним, економічним життям країни. Дуже часто у цих скандалах опиняються високопоставлені політики та громадські діячі – люди, за яких наші співвітчизники, пересічні виборці, проголосували та яким довірили долю нації. Але, зневаживши надану їм довіру, вони, у підсумку, виявляються жадібними та безсовісними суб’єктами, які ні в що не ставлять голос народу.
Якою ж повинна бути позиція істинного християнина, коли він бачить усі ці беззаконня, цю моральну деградацію, і коли розуміє, що закон матеріального благополуччя отримує верх, коли стає свідком того, які інші люди готові не вагаючись переступити через трупи, принести абсолютно все на вівтар цілковитого достатку? Чи повинен істинний християнин займати активну позицію, висловлювати своє незадоволення, реагувати, приймати конкретні міри або треба просто залишатися безмовним та байдужим, направляючи свої сили виключно на спасіння власної душі?
Безперечно, це дуже серйозне питання, відповідь на яке стосується кожного з нас, але все ж давайте розглянемо цю проблему більш детально.
Насамперед, возлюблені чада мої, завжди треба пам’ятати, що всі ці інтриги, які відбуваються на усіх рівнях та абсолютно у всіх сферах – політичній, економічній, соціальній та навіть церковній, – ніколи не звершуються благородними засобами та з благородними намірами. Не треба уявляти недостойне недостойним чином, або, іншими словами, якщо ми уявляємо погане поганим чином, воно стане огидним. Щоби ми не уявили у поганому світлі, це наше погане уявлення знищить це у самій його суті, незалежно від того, чи був у ньому якийсь позитивний зміст. Воно отримає поганий вид.
Давайте наведемо такий приклад. Кілька днів тому під час одного мого візиту я побачив телепередачу, у якій журналіст розказував про якогось батька, що скоїв сексуальне насилля над власною донькою, а потім показали матір, яка прийшла вилити свій гнів і на телебачення, і на радіо, і лише наостанок ледь почувся тремтячий голос жахливого образу… І це змушує задуматися: так, це скандально, це огидно, але чи треба виносити все це таким чином на телевізійний екран?
Я маю на увазі те, що якщо телевізор дивляться і маленькі діти, то чи треба нам допускати, щоб подібні речі вривалися у дитячу душу – у душу, скажімо, маленької дівчинки? Чи потрібно їй знати, що батько – її власний чи батько іншої дитини – здатний скоїти щось подібне? Ви тільки задумайтеся, що може відчувати дитина, якщо те, що ввійшло у її душу з екрану, нахлине на неї у той момент, коли її обійме власний батько…
Не все треба виставляти напоказ, тому що це не пацанея від усіх бід. Тому подібний підхід не можна вважати конструктивним. Скандальні історії завжди існували у світі та завжди будуть існувати. Вони ніколи не зникнуть, але чи конструктивно робимо ми, надаючи їм розголосу та виставляючи на загальний огляд? Чи конструктивним є наш підхід у подібних випадках, або, точніше сказати, чи допомагаємо ми таким чином зменшенню безчестя? Ні, показуючи безчестя, ми тільки посилюємо його: розголос – це певною мірою збільшуюче скло, яке тільки збільшує образ безчестя… Так, безчестя одразу видно, але яка нам користь від перебільшення його розмірів?
А учасники подібних скандалів – що буває з такими людьми? Чи станемо ми всіляко чорнити гідність того, хто згрішив, винуватої сторони? Але все-таки і підсудному належать відомі права? Якщо ні на що інше, то на покаяння така людина, безперечно, має право. То чому ж тоді ми дозволяємо собі знищувати його так нещадно? А якщо все ж у кінці-кінців звинувачення виявляться неправдивими? Що ж буде, коли виявиться, що насправді все було зовсім не так, як ми собі це уявляли? Хто ж понесе тоді тяжку відповідальність за всі ці утиски людини?
Ось все для нас стало явним, ми все зрозуміли, всі проінформавані про те, що сталося, і у нас починають закипати емоції. Що ж робити тоді? Тоді ми замислюємося про те, про що я згадував вище: ми поставимо собі питання про нашу реакцію. Але тільки якщо задуматися, то питання, поставлене таким чином, поставлене неправильно, коли ми запитуємо себе: “Чи потрібно мені демонструвати своє незадоволення, протестувати?”
Іншими словами, чому ми вважаємо, що “реакція” обов’язково повинна означати невдоволення та побиття камінням? Це дуже нагадує демонстративні протести проти окупаційних сил (на Кіпрі), коли греки розміщувалися повздовж демаркаційної лінії, підкріплялися шашликами та гнівно кидали камінням у турків на ту сторону кордону; а до заходу сонця, вважаючи, що вони вже виконали свій патріотичний обов’язок за день, розходилися на дискотеки, щоб провести там вечір…
Чи такою повинна бути наша реакція на виникнення скандальних подій? З демонстраціями та невдоволенням подібного роду?
Беззаконня та безчестя – щось дуже серйозне, і вони вимагають до себе виключно серйозного і з тієї причини дуже уважного підходу, тому, в першу чергу та передусім, людина повинна мати відповідній внутрішній настрій, якщо хоче знайти правильний підхід. Іншими словами, вона повинна попередньо добре подумати про наслідки свого вчинку – позитивні чи негативні результати він дасть? Тому що якщо ми викличемо шкідливі реакції, користі не буде ніякої – навіть якщо б ми виношували найдобріші наміри, шкідлива реакція знищить можливість будь-якого позитивного наслідку, якого ми, можливо, могли би досягнути іншими способами.
І ще, наша стурбованість повинна стосуватися всіх учасників того випадку. Давайте візьмемо такий приклад. Ви стали, скажімо, свідком злочину та вирішуєте поділитися побаченим з якою-небудь благочестивою людиною. Але чи знаєте ви, як сприйме це людина благочестя? Вона відреагує таким чином: “Це правильно, що я не свята, але я тільки знаю святих людей, які будуть мучитися через муки від співстраждання до жертви, душа їх переповниться біллю при думці про жертву вбивства, але при думці про тих, хто скоїв його, їх охопить буквально безутішна скорбота. Адже вбивця знаходиться у набагато більш жалюгідному становищі, аніж вбитий”.
Ви вловлюєте логіку святих? Значить, про постраждалого або про жертву вони будуть молитися, але вдвічі більше будуть молитися про тих, хто скоїв злочин, тому що він “мертвіший” вдвічі та знаходиться у набагато тяжчому становищі, аніж жертва. Це говорить про те, що наша любов та наше співчуття повинні поширюватися на всіх, хто пов’язаний цією справою.
Якщо ми хочемо заняти духовну позицію у подібному інциденті, ми ні в якому разі не повинні бачити на одній стороні злодія, який заслуговує тільки осудження та ненависті, суворої відплати та всеможливих покарань, а на іншій – тільки об’єкт співчуття. Так, повинно бути співчуття, і правосуддя повинне вжити відповідних дій для повчання, але ми повинні пам’ятати також, що той, хто провинився, має право отримати і любов. Той, хто згрішив, також володіє правом на співчуття та любов – духовна любов церковних пастирів та церковного народу, – просто тому, що ми не маємо ніякого права позбавляти шансу та надії на покаяння. Відповідно, християнський погляд на речі відрізняється від мирського погляду – ми не слідуємо мирській логіці.
Можливо, ви заперечите: “Добре, але що нам робити, коли навколо стільки беззаконь? Що нам робити?” Що спочатку та найперше повинен зробити кожен з нас – так це задуматися та поставити собі питання: “Добре, а де ж моє місце у цьому всьому? Щоби я міг тут зробити?” Потім добре оцінити свої можливості та засоби, становище, у якому ми знаходимось, та, відповідно, як я вже говорив, – можливі наслідки будь-якого нашого вчинку.
Або, як старець Паїсій радив нам: “Людина повинна, найперше, поглянути на себе. Внесеш добро у себе самого – і тут же частинка світу стає кращою, потім твій приклад починає діяти на людей навколо тебе, їх кількість поступово зростає, і таким чином справи не можуть не налагоджуватися. Навіть на найбільш погане можна реагувати з благодушністю; не можна не проявляти твердість та категоричність, але треба це робити з добротою та великодушністю. У тебе є повне право реагувати, достатньо тільки, щоб це було у рамках благопристойності та милосердя, щоб не знищити та не збезчестити людину, яка стоїть перед тобою, а замість цього треба навіть на користь послужити їй”.
Уявімо собі, наприклад, що хтось поклав палець на курок та вже готовий вбити іншого, а я непомітно опинився поряд з ним, то що ж тоді мені – вдарити його по руці, щоб випала зброя? Добре буде зробити це, але тільки не з озлобленістю та ненавистю, з бажанням розтрощити йому руку, а зробити це лише з наміром попередити щось жахливе. Іншими словами, навіть ця моя дія повинна бути зроблена уважно, з духом любові.
Ми повинні бути впевнені, що наша дія буде мати виправний ефект – що вона буде повчанням як для мене, так і для іншого. А я переконаний у тому, що коли ми робимо що-небудь з любов’ю та співчуттям – з любов’ю та співчуттям до ближнього, – тоді ми завжди знаходимо правильне рішення.
Бог наставляє і нашого ближнього теж. Він наставляє навіть того, для кого втрачена всяка надія. Бог не губить нікого. Тільки диявол губить ближнього нашого, а Бог пильнує і за найбільшим злодієм – у Нього є способи, як спасти його. І це є те, чого Бог хоче від нас, – щоб ми не принижували ближнього, а спасали його у дусі безмірної любові. Ось чому я впевнений, що якщо ми хочемо змінити стан справ, то повинні підходити до них саме таким чином.
Отож, чада мої, незалежно від того, яку реакцію ви виберете для себе у подібних випадках, треба пам’ятати, що скандали та інциденти не можуть зникнути. Сам Спаситель попередив нас, що спокуси повинні прийти. Ось подивіться, скандали та спокуси виникають навіть всередині Церкви, де ми з ранку до вечора читаємо Євангеліє, звершуємо безчисленні богослужіння, приймаємо Святе Причастя, постимося, читаємо молитви, віддаємо себе Богу багатьма та різними способами, але ось стається, що приходить момент, коли скандальні моменти спалахують і в Церкві, розгоряється всепоглинаюче полум’я, і людина не може зрозуміти, як же це все могло статися та що треба зробити, щоб зупинити пожежу, і їй здається, що чогось скандальнішого за це взагалі і бути не може.
Але всі подібні випадки показують, наскільки важкими є недосконалості людини. Усі ми є людські істоти, і нам присутні характерні людські хвороби, людські немочі… Спосіб, яким я сприймаю світ, це не той спосіб, яким сприймає його хтось інший… Ці немочі – щось властиве нашій земній природі… а оскільки ми такі недосконалі, то зовсім не складно з’явитися у нашому житті кризам та проблем.
Дуже важливо, щоб ми навчилися реагувати з винахідливістю та у випадку скандалів залишатися розсудливими, не покидати тверезого ставлення, щоб не впадати у паніку та не повторяти: “Ось знову! Скандали! Кругом скандали – вже не залишилося нічого святого!” Ні, це не так. Або, як сказав мудрий старець, “Бог навіть із мерзенного може створити хороше, а це означає, що нехай навіть насіння і буде від диявола – жнива можуть бути від Бога…” Сатана відкриває та перевертає усе верх ногами, але Бог йому дозволяє, це демократія – але залиште ви диявола, нехай він робить свою роботу, залиште його, нехай він теж відпрацьовує своє плату, залиште, нехай він закінчить свої заняття, а коли закінчить, коли все стане шиворіт-навиворіт і йому вже не буде більше чого робити, а хаос буде повний, тоді і прийде Господь Бог, і посіє Своє насіння, і покаже Свою справу.
Диявол інколи так жахливо спаскудить усе, що навіть йому самому Бог не велить повернути все назад – він не впорається, таким заплутаним може виявитися цей клубок. Якщо ж ми, однак, сприймемо все з повною вірою у Божий Промисел, то в кінці побачимо, що кому треба отримати нагороду, той отримає її. Багато, багато нагород у кінці, і ніхто не буде ображений, ніхто не буде обділений… і хто достойно витерпить яку-небудь тимчасову неправду, той отримає своє виправдання у вічності. Так кожний, хто залишиться без тимчасового блага, отримає благо вічне, яке незрівнянно більше та славніше…
Тому не треба мучити себе, тому що не ми ті, хто внесе правду у світ цей. Від нас вимагається, щоб ми навчилися навіть від всякої неправди витягувати щось спасительне для душі. Беззаконня у світі множаться, і незалежно від наших зусиль це буде тривати, оскільки в один і той же час існують і людські недосконалості, і людська свобода, тому ми нікого не можемо змусити слідувати істині – кожен є вільною особистістю і може самостійно вибирати, що йому робити. Він скаже нам:
— Подивися-но, пане, а я ось не бажаю робити так – ти що, насильно змусиш мене зробити щось за твоїм бажанням? Ні, я не зроблю цього.
— Але так же не можна, але це ж беззаконня…
— Так, можливо, це і беззаконня. А ось мене таке беззаконня влаштовує. Ти що, забереш у мене бажання беззаконня? Позбавиш мене права грішити, порушувати щось? Але це ж мій власний вибір!
Ну добре, так скажемо йому, що ми надаємо йому право слідувати своїм бажанням. У нас же свобода. Але нам самим це ніяким чином не завадить іти своїм спасительним шляхом, тому що несправедливості та неприємності повинні використовуватися для отримання духовної їжі. Людині дана сила осягнути це.
Митрополит Лімасольський Афанасій
Переклад з рос. Любові Максимчук
