В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття та сестри! У день пам’яті апостола і євангеліста Матфея нам з вами свята Православна Церква пропонує короткий уривок євангельської розповіді – розповідь про те, як було навернено апостола і євангеліста Матфея. Христос побачив на митниці, тобто на місці, де збирали мито, митаря, якого всі зневажали, простіше кажучи, ненавиділи. Він збирав податки на користь Римської імперії, а для юдеїв те, що ними в політичному відношенні володіли римляни, вже було великим приниженням. Ну і звичайно, на жаль, як часто буває, він, певне, був нечистий на руку. Митарі, збираючи податки, жили на те, що збирали ще й у власну кишеню. За це їх і не любили. І ось ми бачимо чудове навернення Матфея. Євангеліє говорить, що він залишив усе і пішов за Христом. Уявити у сучасному житті щось подібне дуже складно.
Ми бачимо, що апостол Матфей залишає свою роботу, свою митницю, напевно, і гроші, які зібрав. Він кидає свою професію, свій достаток, їжу і йде за Христом.
У другому уривку йдеться про те, що людина, яка навертається до Бога, не повинна дбати і думати про те, що буде завтра. Господь утішить і нагодує будь-кого. У Євангелії ми чуємо, що один книжник, підійшовши до Христа, сказав: «Учителю! я піду за Тобою, куди б Ти не пішов» (Мт. 8, 20). А Господь йому відповів: «Лиси мають нори та птахи небесні – гнізда, а Син Людський не має де прихилити голову» (Мф. 8, 20). Тобто Христос не має тут жодного притулку. Він мандрівник, безсрібник. Немає нічого, що пов’язувало б Його з цим світом. Він абсолютно вільний. Інша людина каже: “Господи, хочу піти за тобою!” (Мт. 8, 21). Мабуть, його захопило вчення Христа, здивували Його чудеса, але він додає: «Дозволь мені спершу піти і поховати мого батька» (Мф. 8, 21). А Господь відповідає: «Іди за Мною, і дай мертвим поховати своїх мерців» (Мт. 8, 22). Третій каже, що йому потрібно попрощатися з ближніми. Мабуть, він теж вирішив вибрати шлях слідування за Господом, стати Його учнем, але він, як і ми, сказав: «Я вірю, але я маю багато зобов’язань, маю домашні завдання, роботу…».
Справа не в тому, що ми повинні відмовляти ближнім у похованні, прощанні та втішенні. Христос каже, що людина має мати рішучість. Ви всі пам’ятаєте, що за давніх часів мученики і святі, коли наставав момент гоніння, коли до них приходили і питали, чи християни вони, ті відповідали згодою і готові були йти і на страждання, і навіть на смерть. У ХХ столітті наші з вами батьки та діди застали гоніння та утиски, коли за віру Христову розстрілювали, посилали та карали. Але хтось казав: Ні, не ходжу в храм не вірю. А хтось: «Я готовий за тобою, Господи, йти і на смерть, і до в’язниці».
Господь закликає нас не відмовитися від ближніх, не знехтувати свої мирські турботи, він закликає нас здобути рішучість, внутрішню готовність все кинути заради Нього. Ось із такою будовою людина може послужити Богові. Приходячи до храму, зрікайтеся своїх помислів, від того, що нам іноді здається, що ми багато знаємо і вміємо. Іти за Христом треба з чистим серцем, визнаючи себе незнаючим, завжди бути у самому піднесеному значенні цього слова учнем. Учень – той, хто готовий навчатись.
Адже подивіться, брати і сестри, часто, приходячи до храму, ми звикаємо до богослужіння, до святині, звикаємо настільки один до одного, що часом парафіяни не відчувають любові та вдячності до своїх ближніх, ображаються один на одного, гніваються і дратуються. Приходить людина до храму збоку. Так, вона, можливо, виглядає дивно, бо соромиться, почувається ніяково, для нього ця атмосфера нова і незнайома. А постійні парафіяни насміються, нагрубити можуть. А мені доводилося бачити, як, ображаючи людину, з неї ще й насміхалися. Це дуже ранить людей.
Ми всі, чого гріха таїти, ображаємося і хочемо, щоби нас любили, втішали, пестили. Але щодо своїх ближніх ми не завжди виявляємо ці якості. Отож, Господь навчає нас залишити все, змінити хід своїх думок, бути учнями. Він навчає нас слухати, вникати в Його вчення, відкладати все і бути готовим іти за Ним. Це євангельське слово часто проявляється в нашому житті: у тому, з якою рішучістю ми встаємо на молитву, йдемо в неділю на молитву або ж залишаємося вдома, щоб відпочити, як сповідаємось, як вчимося читати Святе Письмо, праці Святих Отців.
Дехто думає, що життя православної людини складається з набору деяких зовнішніх правил. Часто запитують: Що потрібно робити? Ну, там хреститися, молитви читати, а що ж треба ще?» А потрібне серце. Потрібно щодня пам’ятати, що Бог його нам дав, щоб ми пізнали Істину, наблизилися до Нього. Тому ми щодня читаємо Священне Писання.
Здавалося б, той самий євангеліст Матфей написав своє Євангеліє, 28 розділів. Прочитати можна за день, але ми читаємо його все життя. Тому що кожного разу Господь відкриває все нові і нові горизонти Євангелія. Ми повинні читати творіння святих отців, які, тлумачачи Писання, відкривають нам, як треба чинити в тій чи іншій ситуації, відкривають нам дух цієї священної книги. Почувши сьогодні про євангеліста Матфея, ми повинні передусім задуматися про те, чи є подібна рішучість у нашому серці, чи готові ми змінюватися?
Пам’ятайте, що парафіяльне, церковне життя залежить не лише від пастиря. Господь будує Церкву, але і від священика, і від парафіян залежить, яким буде церковне життя: чи буде любов між парафіянами, чи буде увага і бажання розвивати парафію. Ми повинні пам’ятати, що не можна замикатися всередині храму. Здавалося б, прийшло кілька людей, усі одне одного знають, ось є невеличка кімнатка, де можна молитися, і храм уже не потрібний.
Ми повинні відчиняти двері храму будь-якій людині. У давнину язичники говорили про християн: «Погляньте, як вони люблять одне одного!» Кохання, щирість – головні риси християнина. Якщо немає цих якостей у нашому серці, то горе нам, брати та сестри. Горе нам, якщо ми намагаємося сховатися від людей, якщо намагаємось нав’язати свою волю цим людям, якщо ображаємось і гніваємось на них.
Любов – якість, яка змінює світ. І Христос прийшов до нас, до людей, щоб урятувати, щоб постраждати за людський рід. Він, якщо й викривав, то з любов’ю, якщо вчив, то так, щоб люди зрозуміли, що Він говорить. Навіть коли гнівався, Він робив це так, що кожна людина могла прийняти це виправлення. І ось, брати і сестри, давайте намагатися бути щирими, самовіддано трудитися, щоб потім, коли з’явимося ми перед Божим лицем на Страшному Суді, нам не було соромно, за те, що ми могли щось зробити, але не зробили. Амінь.
священник Владислав Галайчук,
настоятель храму на честь
прп. Серафима Саровського м. Луцьк
