Пропонуємо читачам розпочати знайомство з одним із відомих богословів сучасності, архімандритом Грецької Православної Церкви Андрієм (Конаносом) у циклі статей «Коли Христос стане для тебе всім». Сьогодні – про розчарування і захоплення новоначальних, про шлях людини до Бога і про необхідність бути справжнім в усьому.
Біографічна довідка: архімандрит Андрій (Конанос) народився у 1970 році в Мюнхені (Німеччина), із 1977 живе в Афінах. Закінчив богословський факультет Афінського університету. У 1990 році рукопокладений в диякона, у 2000 – в ієрея, згодом возведений у сан архімандрита. Відомий православний радіоедучий, богослов.
…Більшість із нас приходить в Церкву, щоб пізнати Бога. Та буває так, що уже невдовзі після цього ми стаємо фальшивими, як манекени у вітрині магазину. Робимо вигляд, наче усе знаємо і в силах вирішити будь-які проблеми. Про все і вся судимо, даємо поради, на все у нас є власна єдиноправильна думка. Погрожуючи пальчиком, робимо людям зауваження. Та при всьому цьому ми зовсім не схожі на ті ідеали, про які так багато говоримо. Нас хвилюють зовсім інші речі.
Тому, якщо ти не хочеш, щоб і з тобою сталося так, – свідчи про Бога прикладом власного життя. Свідчи про те, що знаєш, і не приховуй себе справжнього. Ти – звичайна людина, зі своїми страстями, помилками і немощами. Як і всі люди, ти прагнеш любові, дружнього спілкування й інших житейських радощів.
Часто, прийшовши в Церкву, людина думає, що воцерковлення саме собою змінить її природу. Та змушений тебе розчарувати: у твоєму «я» жодних змін не відбувається. Характер не міняється тільки тому, що людина прийшла у якесь місце, навіть, якщо це місце – святиня.
А от дещо інше може відбутися запросто. Ми продовжуємо десь там, у глибині душі, носити власні страсті, а вони, у свою чергу, починають трансформацію. Наприклад: людина перестає встрявати у бійки на футбольних матчах чи відвідувати нічні клуби, припиняє вживати наркотики, але та страсть, що спонукала її творити усе це, нікуди не дівається – бо зі страстями не можливо розпрощатися так швидко.
Страсть – це не сорочка, яку можна зняти, вкинути у прання і забути про неї. Ми тісно поєднані зі своїми слабкостями. Тому часто відбувається таке: «світська» страсть трансформується у «християнську». Ось чому іноді людина, яка раніше була фанатичним уболівальником, після воцерковлення лишається запеклим фанатиком – але вже у Церкві. Що ж не змінилось? Риси характеру, – вони залишились такими ж і не можуть змінитися тільки тому, що людина воцерковилась. Тому важливо пам’ятати про те, що гнів і дратівливість лишаються нашими супутниками. І хоч тепер ми гніваємося уже начебто з «духовних» причин, але наша страсть – як і раніше, з нами.
І якщо будемо чесними перед собою, то погодимося із чудовими словами Паїсія Святогорця. Якось старець плив на кораблі із Дафні в Уранополіс; хтось упізнав його і запросив:
– Геронда, ходіть сюди, щоб вам не сидіти поруч із мирянами!,
А старець відповів:
– Чадо, хіба мене убуде, коли я посиджу тут? Хіба ми набагато кращі? Те, що живе в них, живе і у нас. Просто наші пороки і страсті проявляються по іншому. Ми так само сваримося, але вже через устав – чи правильно відправляємо службу. Чим ми кращі?
…Коли ми зрозуміємо це, то, у першу чергу, полюбимо себе. А тоді станемо поблажливішими до інших. У нас з’явиться більше любові до людей, смирення. І якщо ми признаємось самим собі у тому, що ми дійсно такі, як є насправді, якщо будемо чесними із власним «я», то і дітей своїх любитимемо набагато більше – у нас з’явиться поблажливість до них. Моя дитина така ж, як і я! Усі її недоліки, звички – мої! Ми картаємо своїх дітей, коли вони, як нам здається, сходять із путі істинної, а насправді, ми самі йдемо не тим шляхом. Тільки намагаємося замаскувати це.
Коли людина уже певний час живе життям Церкви, до неї потроху приходить розуміння, що багато людей там залишились такими ж, як і були до цього. Один юнак розповідав мені, що тільки воцерковившись, він думав, що побачить навколо себе суцільну досконалість. Банківський працівник, він зіткнувся із осудом, суперечками, інтригами, – усе було так само, як і в нього на роботі.
Інша жінка, вона живе за кордоном і є активною прихожанкою тамтешньої церкви, часто пише мені, що готова рвати на собі волосся, бо не може витримати. «Я розчаровуюсь у Церкві! Я втрачаю віру!» – написала вона якось. Чому ж так? Просто, усі ми люди. Люди зі своїми характерами, слабкостями і проблемами. Незалежно від місця перебування. Як тільки ми визнаємо це, примиримося з собою – тільки тоді зможемо сказати ближньому: «Прости. Який ти, такий і я». І відпустити всі образи. А брехня самому собі, лицемірство і фарисейство, тільки ускладнюють і без того не просте життя.
Господь для того і зробив апостолів (а згодом і священиків) своїми наступниками серед людей, щоб ми, знаходячись поруч, не боялись, щоб ми бачили – вони такі ж, як і ми, вони розуміють усі наші труднощі, бо проходять через те ж саме. Що роблю я, робиш і ти.
Мені дуже сподобались слова одного мого знайомого, який намагається сповідатися у одружених священиків. Він сказав якось, що неодружені батюшки живуть, наче на іншій планеті й інколи розмовляють з тобою так, що ти не розумієш нічого. Не приховуватиму –згоден із його словами. Часто сімейний священик має спокійніший та врівноваженіший характер, бо йому доводиться …міняти підгузники. Не смійтесь. Коли вибираєш підгузники в дитячому магазині, і використовуєш їх за призначенням – при цьому не можливо витати в хмарах. Коли людина приземляється, вона стає людянішою, щирішою, у ній зникає притворство. Вона уже не красується на вітрині своєї святості, а несе благодать, простоту і смирення православного духу. Це я й маю на увазі, кажучи про небезпеку для воцерковлених людей стати фальшивими.
Тепер про духовників. Я пригадую китайську приказку: «Вчи дитину ловити рибу, а не їсти». Коли людина рибалить, вона твердо стоїть на землі. У неї – свої гачки, вудки, приманка. Вона самостійно вибирає місце риболовлі, будує власні стосунки із морем. І на якому би березі вона не опинилася, людина завжди упіймає хоч одненьку рибку, бо знає, як це зробити. А якщо людина звикла купувати тільки готову рибу в супермаркеті?
Це – поширена пастка, куди нас заводить наша залежність. Людина, яка допомагає нам наблизитися до Бога – це міст. Але не можна стояти на мосту вічно – міст не може бути метою в житті. Ти йдеш, і я тримаю тебе за руку, щоб ти не спіткнувся, не втратив рівноваги і не впав. Але скільки це може тривати? Скільки мені тримати тебе за руку і вести вперед? Твоє завдання – навчитися ходити самостійно. Ти зможеш. У тебе вийде, і ти зрадієш цьому. Але я не забуду тебе і після цього, бо ставши самостійнішим, ти полюбиш мене ще сильніше. І ти побачиш, що наші стосунки – це не взаємозалежність, коли люди поглинають один одного у власному егоїзмі. Просто з моєю допомогою ти знайшов Бога.
Але якщо я показую тобі на Нього, а ти фокусуєшся виключно на моєму пальці, то твої думки виглядатимуть приблизно так: «Який у батюшки гарний палець! І як гарно він показує мені на Бога!». Усе це добре, але якщо ти не підеш в той бік, куди вказує тобі палець, то зрештою полюбиш і табличку із написом «Рай». А міг би увійти в Рай. Самостійно. Люди часто чекають від духовного отця готових рішень і чітких вказівок до дії. А такі стосунки – інфантильні. Це – дитяча психологія. На певному етапі це можна зрозуміти, але його треба пройти, як один із відрізків свого духовного шляху. Не можна бути дитиною вічно. Дитина може спитати вчителя, чи правда, що два на два – чотири, але ж не у шостому класі задавати такі питання. Подумай, скаже вчитель, і дай відповідь сам, ти можеш!
І ця сила, ця впевненість – не егоїзм. Це те, що має на увазі апостол Павло, кажучи: «Все можу в укріпляючому мене Ісусі Христі» (Фил. 4:13). Якщо ми так і не відчуємо цю всемогутність, що несе в собі Божа благодать, яка постійно живе у нас, то так і питатимемо щохвилинно: «Як мені вчинити тут? А тут? А там? А що Бог хоче від мене?» Так ніколи не почуєш голос Бога. Усе це – кроки на шляху до духовного дорослішання.
Ми ще не навчились самі стукати до Бога і просити Його: «Господи, поговори зі мною, я чую Тебе!»
Якщо ж ми знаємо і чуємо Його голос, то знаємо й один одного. Любимо один одного. У нас з’являється особистий зв’язок із Христом та один з одним. Ти і Господь. Господь і ти.
За книгою Андрей (Конанос), архимандрит. Когда Христос станет для тебя всем. М.: Вид-во Срітенського монастиря, 2015; переклад Галини Бут

ДЖЕРЕЛО