1.1 C
Lutsk
Вівторок, 30 Листопад, 2021
Всі новини Інтерв’ю

“Дуже багато людей вже повернулися до нас назад, повертаються і досі”: У Брониці освятили храм, побудований за 8 місяців замість захопленого

Як важко буває простити того, хто нас образив. Мало сказати на словах «прощаю», треба й у серці щиро відпустити все зло. Важко простити, коли нас образив хтось з рідних, близьких чи добре знайомих, а як простити тих, хто став мало не ворогом, хто не просто образив, хто відібрав найдорожче і найцінніше, місце, що об’єднувало не одне покоління, місце, де молилися цілі родини. Відібрав храм… І не мирно, а захопивши його, з ненавистю та прокльонами. Важко уявити собі, як таких людей простити. Але, що неможливо людині, під владу лише одному Богові.

Підходячи до Святого Причастя у день освячення нового храму, мешканці села Брониця Камінь-Каширського району щиро прощали усіх, хто у січні 2019 року відібрав у них стару церкву. Просили прощення і ті, хто був тієї пори серед «активістів», покаялися та спільно об’єдналися у Христі, ставши причасниками Тіла і Крові Господа нашого Іісуса Христа. Бо тільки Йому під силу те, що неможливо простій людині – просити і полюбити ворога. Щиро, без показовості, відкрити серце та впустити у нього тих, хто колись сильно образив чи ранив.

Брониця – одна з перших парафій Волинської єпархії УПЦ, яка свого часу нібито добровільно перейшла до новоутвореної Православної Церкви України. На папері точно добровільно, а на ділі – далеко не так. Нинішній настоятель парафії священник Назарій Приймак розповідає, що село переважно протестантське. Та голосували за перехід і протестанти, голосували і вихідці з села, і ті, хто давно у ньому не проживають. Але кого це тоді хвилювало?

«На свято Водохреще, 19 січня 2019 року, батюшка, який тоді був на парафії, ще відслужив вночі Літургію, а вже о 9-ій годині ранку «активісти» прийшли і зрізали замки. Дяка Богу, що батюшці вдалося забрати деяку церковну утварь – чашу та антимінс», – каже о. Назарій.

Зі слів парафіян батюшка розповідає і про те, що підписи серед населення збиралися обманом. Зокрема, людей питали: яку церкву підтримуєте – українську чи російську, і вони голосували за свою, ту, що вже була у селі. А згодом це ж використали проти них самих. «Насправді, дуже багато людей вже повернулися до нас назад, повертаються і досі», – зізнається отець настоятель.

Жахливими називає спогади про ті часи хористка храму Наталія Бусько. Каже, що словами навіть важко їх описати: «Неможливо передати словами ті часи, коли для найрідніших мами, тата і єдиного брата ти в один момент перетворюєшся в «руську нечисть, котру треба вислати на Сибір». Це біль, внутрішній, пекучий, жахливий біль. Уже пізніше зрозуміла, що на все , а тих, хто це все зробив, пробачити».

Підтримала розмову і прихожанка храму Людмила Сидорчук. Жінка досі не може сприйняти той факт, що у людей піднялася рука ламати святиню, яку будували їхні діди та прадіди. «Найбільш образливим є те, що за цим стояли люди, які не знали навіть, де у церкві двері відкрилися. Щодо інших – то ніколи і подумати не могла, що ходили всі в один храм, трималися однієї віри, і ось так в один день, як грім серед ясного неба, поділилися. Посварилися родини, поділилися сім’ї… І пішов син на батька, дочка на матір… Це і досі дуже важко і страшно», – розповіла жінка.

«Коли забирали храм, мене у селі не було. Але пережити це для мене було дуже важко, – ділиться спогадами і Надія Денисюк, вона упродовж кількох років прибирала у захопленому храмі. – Але Бог нас не залишав, бо молитися без храму не було важко. А з односельцями на тему церкви стараюся не дискотувати і нині, адже переконана, що кожен зробив свій вибір. Та Слава Богу за все».

Після захоплення віряни майже одразу почали молитися у старій хатині старости храму. Так тривало більше півтора роки. З приходом на парафію о. Назарія Приймака, який свою першу службу звершив у день Стрітення (15 лютого 2020 року), постало питання про будівництво нового тимчасового приміщення, а згодом і храму.

«Ще до мого призначення на прихід люди уже знайшли ділянку для будівництва і виплатили частину коштів за неї. А вже з моїм приходом, ми заплатили усі кошти і почали роботи. Починали, звісно, з тимчасового приміщення, бо звершувати богослужіння та молитися у старій хатині було складно і фізично, і духовно. Будівництво храму теж почали не відразу, оскільки потрібно було оформити належним чином усі документи. Тож лише у жовтні почали заливати фундамент, а 8 листопада вікарний архієрей єпархії, єпископ Камінь-Каширський Афанасій звершив чин закладки храму на честь ікони Божої Матері «Скоропослушниця», – поділився о. Назарій.

Велику роль у тому, що храм вдалося збудувати дуже швидко, зіграв той факт, що роботи почали на зиму. Здавалося б, сніг, морози – що тут доброго? А от ні, зізнається батюшка. Адже саме тоді додому в Броницю повернулося багато сільських чоловіків-заробітчан, які погодилися у славу Божу потрудитися на будівництві храму. Зводити стіни щодня приходило більше десятка чоловіків, тож майбутня церква постала у всій своїй красі в найкоротші терміни.

«Тішить те, що у будівництві допомагало багато селян, навіть не наших прихожан. Пригадую, коли привезли цілу машину мінвати для утеплення, думав, що за день своїми силами не розвантажимо її. Але, з Божою допомогою, справилися за кілька годин. Прийшли чоловіки – і на раз справилися з усією роботою. А таких випадків було далеко не один десяток», – зізнається о. Назарій.

З благословіння керуючого єпархією, щонеділі, починаючи з вересня, 10-12 броничан їздили сусідніми парафіями та просили пожерт на будівництво. Збирали кошти і серед населення Брониці. Тож своїми силами, зізнається настоятель, вдалося не лише залити фундамент і поставити стіни, вистачило й на крокви.

Далі ж – треба було шукати благодійників. Для цього активні прихожани разом зі священником їздили у паломництва монастирями УПЦ. Під час однієї з таких поїздок про храм та громаду розповіли і меценату Андрію Васильовичу Бібі, який, побачивши, скільки роботи уже зроблено самостійно людьми, відгукнувся та вирішив допомогти у подальшому будівництві.

У такий спосіб, з допомогою небайдужих людей, роботи вдалося не призупиняти, а навпаки – пришвидшити. До того ж, дату освячення – 7 липня, вшанування Різдва Іоанна Предтечі, для освячення храму обрали не випадково. Саме це свято було престольним у захопленому храмі. До того ж, в Брониці протягом багатьох років склалася традиція заробітчанам повертатися додому, щоб цей день провести у родинному колі.

«Щоб не втрачати цієї традиції, щоб історично зберегти та підкріпити цей день, ми і старалися, аби звершити освячення храму саме на Різдво Іоанна Предтечі», – пояснив о. Назарій, хоча і зізнається, що це було не легко, адже ще в середині червня кінця-краю роботі і видно не було. Та, слава Богу, встигли.

Зовні храм – прекрасний, всередині – готовий до розпису. Іконостас, тепла підлога, стеля, нове церковне начиння, комплект дзвонів, аналої, євхаристичний набір  – усе це є, то ж нині церква, без перебільшення, вражає своєю красою. А батюшка зізнається, що роботи ще вистачає, адже у планах – до зими покласти бруківку, доробити котельню, облаштувати приміщення для недільної школи.

Свято у Брониці з нагоди освячення храму видалося особливим, було багато людей, чимало гостей. Старожили навіть зізнавалися, що скільки живуть, такої урочистості ще не бачили у селі. На святкування прибув керуючий єпархією архієпископ Волинський і Луцький Нафанаїл. Спершу владика очолив чин освячення храму, опісля звершив першу Божественну літургію.

За понесені труди на благо Церкви Христової, з благословіння Блаженнішого Митрополита Онуфрія, настоятеля храму свящ. Назарія Приймака нагородили хрестом з прикрасами, актив церкви – медалями Волинської ікони Божої Матері та грамотами, а благодійника Андрія Бібу – орденом.

У своїй проповіді архієпископ Нафанаїл звернув увагу на історію народження Іоанна Предтечі. Зокрема на те, що Захарія, батько Предтечі, втратив мову до тих пір, поки не виконав волю Божу і не назвав сина свого Іоанном.

«Маємо з цього і собі взяти за основу те, що людська думка може бути іншою, аніж Господній промисел. Та якби людина не противилися, все буде з волі Божої. І ваш храм, який постав за такий короткий проміжок часу, цьому яскраве підтвердження, – наголосив владика та звернув увагу на велику кількість причасників у храмі цього дня. – Причащали на дві чаші, а можна було би третю. Тішить, що люди зустріли це свято з чистим серцем у Господі».

«Як забирали церкву, були у нас і сльози, був крик людської душі. «Люди» не побоялися Бога, різали замки в святині і співали гімн біля церкви. Але це нас не зламало. Усі, хто залишилися вірними УПЦ, стали як одна родина. Тож з Божого промислу нині керуючий єпархією владика Нафанаїл освятив наш храм. Цей день для нас – це свято з свят. Цю Божу милість наші прихожани запам’ятають на все життя. Тож Слава Богу за все», – поділилася своїм щастям цього дня та власними переживаннями прихожанка храму Світлана Ходаковська.

На завершення цікавлюся в отця настоятеля, як він, досить молодий священник сприйняв призначення на Броницю – без перебільшення, одну з найскладніших парафій єпархії.

О. Назарій згадує той час зі сльозами на очах. Каже, було зовсім не легко, не обійшлося без конфліктів та непорозумінь. «Люди боялися, бо молодий священник. Що він може, що вміє. Я не завжди знав, як себе правильно у тій чи іншій ситуації поводити. Тож напочатках дуже часто звертався до священника зі свого рідного храму, при якому я виріс, у який ходив з дитинства, – о. Миколай Бондарук, секретар єпархії та настоятель Хрестовоздвиженського храму Луцька. Його життєвий досвід та завжди мудрі поради допомогли з прихожанами знайти спільну мову, і в селі заробити авторитет».

Цьому прикладу отець Назарій слідує і досі, бо переконаний, що священник – це не людина по найму, це, передусім, служитель перед престолом Божим, тож за все доведеться відповідати перед Всевишнім. «Священник повинен постійно бути серед своїх прихожан: будувати – разом, прибирати – теж разом, відпочивати від праці – теж разом. І якщо до цього часу ми більше сил та старань віддавали будівництву, то тепер будемо працювати більше з людьми, адже будувати храм – це важливо, але до храму треба і ходити. А нині наша громада налічує лише 70 дворів, а це до 200 людей. Тож працювати є над чим», – підсумовує батюшка.

Любов МАКСИМЧУК (для газети “Дзвони Волині”)

Вас може зацікавити

Єпископ Афанасій звершив першу Літургію у тимчасовому храмі на честь апостола і євангеліста Іоанна Богослова в м. Луцьк

Редактор Головний

У «‎ПЦУ»‎ немає великої пастви, – керуючий справами УПЦ митрополит Антоній

Редактор Головний

19 червня 2021 року – календар з повчанням

Редактор Головний