Частенько люди трактують сенс Таїнства Покаяння дуже і дуже довільно. В однієї людини сповідь перетворюється на розповідь про життя, в другої – навіть не в розповідь, а в скаргу на життя, суцільну і безперервну. А хтось більше часу не на покаяння витрачає, а на те, щоб пояснити, чому він скоїв ті чи інші гріхи, і зрештою привести і себе, і священика до того, що цей гріх у даному випадку взагалі не гріх, а чеснота.
Усе це відбувається, у тому числі, через те, що дуже мало хто до сповіді правильно готується. Неможливо прожити місяць, іноді півроку чи рік, а потім раптом піти сповідатися і покаятися в усьому тому, чим совість обтяжена. Щось важко буде згадати, щось важко буде назвати. Так трапляється, бо відсутня, по-перше, навичка уважного життя, а по-друге, така навичка, як підведення підсумків прожитого дня, коли людина згадує, що за день зробила не так, кається в цьому перед Богом і в той же час щось для себе записує, щоб сказати на сповіді.
Якщо свою совість регулярно таким чином не випробовувати, наша свідомість цю пам’ять відторгає, і багато що кудись углиб йде і звідти більше не з’являється. Тому дуже важливо, щоб людина, по-перше, намагалася жити уважно, а по-друге, хоч би кілька хвилин увечері приділяла спогаду про свої гріхи – тоді їй буде набагато простіше підготуватися до сповіді.
Крім того, сповіді обов’язково повинне передувати не лише складання переліку гріхів, але і роздум людини про те, чому вона в ці гріхи впадає, що за ними стоїть, яка схильність, навичка. Безумовно, людина повинна заздалегідь, ще до сповіді, прийняти якісь рішення, бо якщо ми каємося в гріху, але не збираємося надалі вживати жодних дій, щоб його уникнути, то ми як би свідчимо, що цей гріх є, але боротися ми з ним не будемо. Буває так, що людина не відчуває рішучості якийсь гріх відторгнути. Тоді їй треба каятися в цьому і просити в Бога якраз у цьому Таїнстві, щоб Він дав сили цей гріх зненавидіти і від цього гріха відстати. Адже в Таїнстві Покаяння людині не лише прощається скоєне – відбувається певне розрішення від гріха. «Розрішити» в даному випадку означає розв’язати, тобто розрізати і зняти, ті гріховні пута, якими людина оповита.
І всоте знову почну спочатку…
Дуже важливо, щоб людина, яка приходить на сповідь, вірила в те, що в цьому Таїнстві Господь її дійсно прощає. Якщо не буде цієї віри, то не буде, відповідно, і здатності змінитися. У момент сповіді людина починає все наново. При цьому треба розуміти, що можна починати наново десятки і сотні разів, мати тисячократний досвід падінь, але не можна переставати вірити, що одного разу все ж з’являться сили, щоб ці гріхи здолати. Якщо ж людина кається у своїх гріхах приречено, якщо вона примирилася з тим, що вони завжди будуть в її житті, то вона сама позбавляє це Таїнство сили – тієї сили, яка і потрібна їй для того, щоб дійсно змінитися.
Можна говорити і про те, що Таїнство Сповіді взагалі цілком пов’язане з життям людини. Якщо це життя є певною постійною боротьбою з гріхом, певний творчий процес по зміні людиною, з Божою допомогою, самої себе, то сповідь буде повноцінною. Якщо ж усього цього в житті людини немає, якщо вона внутрішньо махнула на себе рукою, якщо вона вирішила в будь-якому випадку жити «як усі», її сповідь повноцінною не буде. І можна так сповідуватися регулярно – раз на тиждень або раз на місяць, але така сповідь все одно буде мертвою, формальною, сухою, бо таке християнське життя цієї людини.
Зараз нерідко можна почути розмови про те, що регулярну сповідь краще відмінити, давши людям можливість причащатися без сповіді, а не твердити кожного разу один і той же список повсякденних гріхів, щоб отримати «пропуск до Чаші». Насправді відміна необхідності сповідуватися перед Причастям проблему формальної сповіді жодним чином не розв’яже, оскільки вона знаходиться в самому житті сучасних християн. Ну не буває такого, щоб людині, навіть якщо вона сповідується кожного тижня, не було в чому каятися і не про що на сповіді сказати. За умови, звичайно, що вона розуміє, що таке певний борг християнського життя і що таке взагалі борг життя людського.
Те, що ми не скоїли від однієї сповіді до другої якихось істотних гріхів – ні з ким не посварилися, не порушили пісних днів, – не є основою для того, щоб вважати, ніби ми досконалі. Нам чомусь здається, що гріх – це тільки те, що ми зробили неналежне. А коли ми не зробили належне, ми це як гріх часто не сприймаємо. Між тим, коли з такої позиції на своє християнське життя починаєш дивитися, розумієш, що грішиш, і грішиш дуже багато. Допустимо, ми не згрішили по відношенню до кого б то не було ненавистю. А чи виявили ми любов там, де вона була потрібна? І чи є в нас хоч би крапля цієї любові? Фарисей теж не грішив, йому нічого було сказати на сповіді, стосовно закону зовнішнього, але він був повний гріха.
Людина – істота, створена для життя з Богом. Якщо ти відчуваєш, що живеш з Богом в усій повноті, і це знаходить у твоєму житті конкретний прояв, це свідчить про те, що твоє життя має правильний напрям. А прояви, які обов’язково знаходитимуть себе, – це украй упокорена думка про себе, це лагідність, це любов до інших людей, це нездатність обурюватися, дратуватися, гніватися, це абсолютна відсутність шукання чогось свого, це відданість волі Божій, коли ти, відчувши, що Господь тебе кудись повів, спокійно обертаєшся в ту сторону і йдеш не упираючись. Якщо ж усього цього немає, це свідчить про те, що твоє життя гріховне. Значить, у тобі є маса всього, що перешкоджає такому повноцінному життю в Христі в тобі проявлятися.
Згрішив… номером четвертим
Існує велика кількість посібників з підготовки до сповіді, вони складені за різними принципами і носять різний характер. Є брошури, де просто перераховуються ті гріхи, які можуть бути в людському житті. А є, наприклад, такі книги, де вже набагато детальніше і глибоко розповідається про те, у чому ті чи інші гріхи полягають.
Чи готуватися до сповіді за посібником, озброївшись списком гріхів? З одного боку, така сповідь «по книзі» таїть у собі небезпеку формалізації ставлення до Таїнства. Іноді, прочитавши такого роду посібник, людина приходить на сповідь і починає каятися в тому, що мила руки запашним милом, – це, звичайно, буває дивно. А буває і так, що людина приходить з аркушем паперу, де відмічені номери гріхів із запитальника, і її сповідь виглядає приблизно так: «1 – так, 2 – так, 3 – ні, 4 – прочерк». Це не стільки курйозно, скільки сумно, оскільки свідчить про рівень самосвідомості сучасної людини.
Проте при цьому я впевнений, що хоч би одного разу в житті прочитати такого роду запитальник з гріхами варто. Передусім для того, щоб скласти досить повне уявлення про те, що взагалі є гріхом. Ми живемо в настільки зіпсованому і розбещеному світі, що церковним людям іноді і на думку не спадає, що ті чи інші звичні для них явища і вчинки є гріховними. Крім того, дуже часто буває, що людина відчуває: в її житті щось не так, і, можливо, навіть усе не так, а як сформулювати це – не знає. А в подібного роду книгу можна вдивитися, як у дзеркало, і зрозуміти, як назвати те, що обтяжує совість. Ці посібники допомагають як би узяти плуг і переорати землю своєї душі. Це буває особливо необхідно при підготовці до детальної сповіді за все життя.
Фізіотерапія для душі
За великим рахунком, усе, що потрібно християнину для повної і щирої сповіді, знаходиться в Євангелії. Прочитавши Євангеліє, людина повинна зрозуміти з нього, що в її житті є благом, а що суперечить виконанню євангельських заповідей. Але люди частенько розуміють Євангеліє дуже смутно. Вони вважають, що написане в ньому сказано загалом, для усього людства, і не пов’язано безпосередньо конкретно з їх життям.
При цьому людина нерідко знаходиться в стані, яке називається «окам’янінням почуттів». Це означає, що душа настільки уражена і убита гріхом, що вже не відчуває гріха як такого. Святитель Ігнатій (Брянчанінов) наводить таке порівняння: на гладкій полірованій дошці помітна щонайменша подряпина, а якщо поверхня знівечена, порізана, нові подряпини ніяк не змінюють її вигляд, їх просто не видно.
Як свою душу пробудити, як привести її в належний стан? Насправді це дуже довга і тяжка праця, порівнянна з розведенням вогню тертям. Тут відбувається приблизно те ж саме: ми запалюємо свою душу певною дією. Треба пам’ятати, що з трьох сил – розум, воля і почуття – у людини найменш пошкоджений розум, тому достатньо на перших порах того, що ми розумом розуміємо гріховність свого вчинку, каємося в ньому і при цьому ще каємося в тому, що нічого не відчуваємо.
У цілому вплив на душу, яку ми повинні використовувати, схожий з фізіотерапією. Уявіть, що людина пошкодила руку, ногу, у неї контрактура суглоба, рука чи нога не рухається як слід. Вона йде на процедури, і їй там проводять певні процедури, починають масажувати цю її хвору кінцівку, потім починають робити з нею якісь вправи, і поступово рука чи нога оживає. Наша душа потребує приблизно такої ж фізіотерапії: практично ніколи не допомагає щось одне, це завжди комплекс, причому, побачивши якесь невелике покращення, не можна обмежуватися цим, треба проводити процедури аж до одужання. А ми іноді відчуваємо, що трохи ожили, і припиняємо цю роботу над собою. Замість цього треба зрозуміти, що на наше серце так подіяло, на що воно відгукнулося, і, орієнтуючись на це, продовжувати покаянну працю.
Ігумен Нектарій (Морозов)
