Чи треба допомагати жебракам? Адже вже не раз доведено, що більшість з них – це мафія. Вони отримують більше за мене.

Олександр Корнієнко

Відповідає протоієрей Володимир Долгих:

– Я думаю, що посилання на святооттецьку думку з цього питання не складно буде знайти у мережі. Тут же мені хотілося б поділитися деякими своїми роздумами, оскільки питання на цю тему вже не раз мені “прилітали”, та й і самому якось хотілося у цьому розібратися.

Будучи студентом, я практично 6 років прожив у Києво-Печерській Лаврі, ніс послух в Академічному храмі. Тепер я викладаю в семінарії і також часто буваю на території Лаври. І тоді, і тепер я постійно стикаюся з “прохачами”, яких у монастирі завжди було предостатньо. Треба сказати, обманювали мене дуже багато разів, до того ж не завжди я обходився невеликими сумами. Коли був старостою, я одного разу віддав всі гроші своїх однокурсників, зібрані для випускних фотоальбомів. Людина, яка мене обманула, фактично знущаючись, ще кілька днів сама дзвонила до мене та розказувала про свою вигадану біду, а потім просто відключила номер телефону.

Таких історій можу розповісти безліч, але завдяки здобутому досвіду я виробив для себе певний алгоритм дій, яким і хотів би поділитися.

Перше. Питання, на яке нехай кожен дасть відповідь сам собі: чи не втрачаємо ми християнську совість чи просто людяність за всіма цими роздумами про те, куди витратить жебрак випрошені гроші? Обманули нас чи ні – ми, швидше всього, не дізнаємося, але якщо будемо постійно уникати благодійності, то як тоді спасатися? А можливо зі ста представників “мафії” знайдеться один, який дійсно потребує допомоги, і ми обділимо саме його?

Друге. Якщо людина просить на дорогу або лікування, то і давати треба на дорогу або лікування. Я про це бідних і попереджаю, а якщо вони обмануть, то нехай це залишиться на їхній совісті.

Третє. Якщо жебраки позбавленні, наприклад, кінцівок, або сліпі, або мають ще якісь видимі каліцтва. І нехай вони хоч мільйони заробляють, я відчуваю, що зобов’язаний їм допомогти. Тому що ні за які мільйони я не готовий стати інвалідом.

Четверте. На наших вулицях завжди є старенькі бабусі, які торгують всякою всячиною і намагаються на цьому хоч небагато чесно заробити. Вони можуть продавати старі книги, квіти, пучечки м’яти, консервацію і т.д. І нехай все це нам реально не потрібне, але хто нам заважає зробити добру справу та купити у таких обездолених бабусь їх товар? А краще і грошей дати трохи більше, аніж вони просять. Тільки уявіть, які вони будуть щасливі та вдячні? Я думаю, що це того варте!

Загалом, як на мене, то треба шукати можливості зробити хоча б маленьку добру справу, а не зациклюватися на роздумах, куди витратить мої “дорогоцінні” 10 гривень безхатько, який стоїть поруч.

Переклад з рос. Любові Максимчук

Джерело