-1.1 C
Lutsk
Середа, 19 Січень, 2022
Всі новини Інтерв’ю

Буває сяду на лавочку і думаю, що наш храм – це досі сон

Пригадайте тільки, як часто вам доводилося жалітися на своє життя… Здається, що не проблема, так відразу і думаєш собі, от чому знову? Чому це стається саме зі мною? Невже я – найбільший грішник на землі? Чому ось інші живуть собі, і горя не знають, а в мене – як не одна біда, так слідом вже й інша? Впізнали себе?

Напевно, у такій ситуацій, а часом і далеко не один раз, був кожен з нас. І тут нічого дивного, адже, певною мірою, людська складова бере своє. Набагато важливішим є те, як ми поводимо себе далі: чи продовжимо плакатися, чи будемо шукати винних або, не приведи Боже, ще й нарікати та Творця.

Кожен вірний Христової Церкви, православний християнин, повинен завжди памятати, що через випробування Бог посилає нам спасіння. Бог ніколи не залишить своїх людей, головне – не забувати про Бога, бути з Ним та завжди покладатися на Його святу волю.

…Такі думки не покидали мене кілька днів поспіль після чергового інтерв’ю для єпархіальної газети. А розмовляли з настоятелем Свято-Благовіщенської громади м. Луцьк, яка нещодавно освятила новозбудований храм, отцем Володимиром Літвенчуком, людиною, на яку Господь поклав особливу місію – двічі братися за будівництво дому Божого, як то кажуть, «з нуля».

«Важка справа, будувати храм, але ще важче, коли його забирають та називають своїм ті, хто сам так мало у нього вклав», – ділиться священик та розпочинає розмову з того, що у далекому 1999 році, ще будучи студентом четвертого курсу Волинської духовної семінарії, указом правлячого архієрея, митрополита Ніфонта, був відправлений на перший прихід у село Красноволя колишнього Маневицького району.

Православна громада на той час уже освятила місце під будівництво храму і молилася в приміщенні спальні дитячого садочка. З Божою допомогою молодому священнику вдалося збудувати нову церквицю усього за три роки. Батюшка пригадує, що на свято у день освячення люди з навколишніх сіл ішли хресними ходами. Загалом було більше тисячі вірян.

«У Красноволі я служив до 2006 року. Пригадую, що плакав три рази: вперше – коли мене тільки призначили на цю парафію. Вдруге – коли вже йшов звідти, а втретє – коли там захопили храм і «перевели» у ПЦУ. Сумно, що ініціаторами цього «мирного», як у нас люблять говорити, переходу були люди, які так мало у нього вклали», – ділиться батюшка та мимоволі старається приховати сльози, бо, зізнається, це те, «що болить і досі».

З Красноволі отця Володимира переводять у рідне місто Луцьк з благословінням будувати храм у 40-му мікрорайоні.

«Свято-Благовіщенська православна громада Луцька створена у 2001 році. Першим її настоятелем був призначений отець Валентин Шандалюк. Протягом кількох років люди молилися у приміщенні колишньої пожежної частини, згодом почали звершувати богослужіння в окремому приміщенні шовкового комбінату», – пригадує отець Володимир та зізнається, що події у житті громади, які ставалися згодом, і досі згадувати важко.

Ніби і часу пройшло чимало, але перші роки сміливо можна назвати такими собі митарствами.

«Довгий час ми ніяк не могли отримати землю для будівництва. Територія, де нині вже стоїть наш величний храм, у ті роки була паркової зоною. Тож усі, кому не лінь, користувалися цим і закидали, що тут ні про які роботи і мови бути не може. Ми тричі перероблювали документи, відвідали десятки, якщо не сотні сесій міської ради, а скільки разів були на прийомі у міського голови і порахувати важко, навіть погодження Міністерства екології отримали. Але ні… Дозволу нам ніхто так і не давав», – ділиться спогадами батюшка та зізнається, що був момент, коли опускалися руки від власної немочі, від розуміння, що від тебе нічого не залежить.

«Це ж не так, що з першого разу не вийшло вибити для громади місце. Можна було б подумати, що вдруге все вийде. А ні… Вдруге, втретє, вдесяте і т.д. ми ходили, просили територію, навіть митрополит Ніфонт особисто просив у мерії, а справа так і не рухалася з мертвої точки. Ось тоді і була зневіра, що люди на тебе надіяться, а ти – нічого не можеш зробити», – з особливим болем пригадує о. Володимир та зауважує, що у ті часи хотів проситися навіть на інший прихід, втримали тільки люди.

Громада не відступала. Щонеділі у тимчасовому храмі, який згодом назвуть «нашою рукавичкою», служилися акафісти. Віряни разом зі своїх духовним наставником ставали навколішки, благаючи Господа, що їхня надія – тільки на Всевишнього.

Нині важко уявити, але ще майже два десятки років тому територію, де нині стоїть храм, мешканці мікрорайону називали «джунглями» через наявність на ній суцільних смітників, на яких збиралися люди поганої поведінки.

«У Великий четвер перед святом Світлого Христового Воскресіння багато років поспіль ми з громадою організовували велике прибирання цієї місцевості. Пригадується, одного разу зібрали стільки мішків зі сміттям, що не мали просто фінансової змоги вивезти те все. Назбиралося на цілий КАМАЗ із причепом, – каже отець Володимир та веде розповідь далі: – з надією на те, що люди таки перестануть тут смітити, на кожному дереві ми залишили оголошення «Майбутнє місце будівництва Свято-Благовіщенського храму Української Православної Церкви».

Отримати землю православній громаді вдалося лише після зміни міської влади – наприкінці 2012 року. «Закінчилися митарства одні, пов’язані із землею, почалися інші – саме, власне, будівництво», – жартує отець настоятель.

Спершу слід було зробити розмітку земельної ділянки, далі обгородити її (щоб ніякі погані люди тут більше не збиралися), тоді знесення дерев і виготовлення на це відповідних документів – це далеко не весь перелік робіт, які слід було виконати до моменту освячення місця під будівництво.

13 липня 2013 року, день пам’яті Собору дванадцяти апостолів, стало святом воістину особливим та пам’ятним. З благословіння митрополита Ніфонта, архімандрит Аліпій (Сапіга) звершив чин закладки наріжного каменю. З особливим трепетом та благоговіння згадує отець Володимир Літвенчук і той день. Каже, що Божа благодать не покидала:

«Після звершення богослужіння у тимчасовому храмі ми хресним ходом відправилися до місця будівництва, а це яких метрів 100, не більше. Вийшли на вулицю – а там страшна злива. Під закладку каменю ми вирили котлован, глибиною 5 метрів. Ось і думаю собі: певно, не котлован нас уже чекатиме, а басейн якийсь. Як тут, зайшовши на територію, дощ почав стихати, і ми, дякуючи Божій Матінці, звершили чин освячення».

Надалі ж, як стверджує настоятель Свято-Благовіщенської парафії Луцька, промисел Божий безперестанної дії проявлявся у всьому: і в коштах, і в добрих людях, які завжди дуже вчасно знаходилися й охоче допомагали.

У найкоротший час будівельники звели котлован та залили монолітну подушку – основу для нижнього храму. Зима 2013-2014 років була не особливо морозною, що дозволило працювати практично увесь час, підняти стіни нижнього храму і вже до літа перекрити його спеціальними панелями.

На жаль, через брак коштів, певною мірою, робочої сили, а головне – віри та власної невпевненості, будівництво призупинили. Отець Володимир називає це власною найбільшою помилкою у цій справі. Адже, з його слів, «набагато важче усі процеси було запустити знову».

Один прикрий випадок, який ледь не обернувся лихом, сьогодні батюшка воліє краще не згадувати. Дяка тільки Богу, що вберіг.

«Коли ми заливали верхній пояс для перекриття над нижнім храмом, під вівтарну частину ледь не провалився бетоновоз із 9 кубами бетону. Дуже багато людей тоді вручну той бетон з машини прийшли вигрібати, поки інший бетоновоз тримав цього тросом. Знаєте, чому той перший не провалився? Бо затримався на старому корені, де колись росло дерево. Коли ж ми забрали вже той бетоновоз, уся земля, що була під ним, провалилася. Я щиро вірю, що це тільки Божа Матінка зберегла нас від лиха», – пригадує батюшка.

Цікавлюся: чи не було у цей момент бажання все покинути?

«А як покинути? – відповідає батюшка. – Люди у тебе ж вірять, несуть до храму мало не останнє. Покинути – і як дивитися їм в очі далі? Тож береш себе в руки, збираєшся з думками, молиш Бога дати сили і трудишся далі. До того ж, що я сам? Люди, громада, вірні Христової Церкви – ось хто будував храм», – запевняє священник.

З жовтня 2014 року роботи, на щастя, відновили. Надалі – працювали і в мороз, і в спеку, тож до кінця 2017-го року звели стіни верхнього храму, почали монолітні роботи у залитті накриття храму та куполів. Храм поставав у все більшій своїй красі.

«Піком» всіх років будівництва о. Володимир називає 2019 рік, адже роботи велися дуже активно. Покрівля, фасад, штукатурка середини храму – одночасно працювали по кілька бригад.

Вперше у новому храмі громада, з благословіння керуючого єпархією архієпископа Волинського і Луцького Нафанаїла, молилася на навечір’я Різдва Христового у 2020 році. Настоятель зізнається, що планували перейти тільки на одну службу, а потім мали повертатися назад у тимчасовий. Однак, краса та велич богослужіння зворушувала усіх присутніх, тож, знову ж отримавши благословіння владики, громада залишилася молитися вже в храмі.

«Хоча, зізнаюся, це теж не легко. Адже будівельні роботи продовжувалися і далі, перед кожною службою потрібно було все те прибирати. Але це того таки варте, адже церква ставала вже такою рідною і по-особливому цінно було для людей щонеділі бачити щось нове і нове», – розповідає батюшка.

Не можу не запитати, чому освячували храм майже через півтора роки після першого богослужіння у ньому. На це батюшка каже:
«Першу службу ми звершували, коли в середині храму не було ще нічого. Для мене ж освячення має відбуватися тоді, коли вже є престол та іконостас. Поки нам вдалося це придбати, минуло більше року».

Чин освячення престолу Свято-Благовіщенського храму Луцька керуючий єпархією архієпископ Волинський і Луцький Нафанаїл звершив 26 жовтня 2021 року, у день вшанування Іверської ікони Божої Матері.

Матір Божа і тут показала свою опіку над православною громадою, переконаний отець настоятель. «Адже храм на Її честь – Благовіщенський, і освячували у день Її пам’яті. А оскільки нижній храм – на честь Холмської ікони Богоматері, тож і для його освячення будемо підбирати Богородичне свято», – ділиться отець Володимир.

У вітальному слові владика Нафанаїл щиро подякував громаді за те, що у досить нелегкі часи, попри всі випробування, зуміла побудувати храм, а також закликав завжди пам’ятати, що храм може прикрасити тільки присутність вірян у ньому. «Ви звели храм, а тепер треба його духовно наповнити», – підкреслив Архіпастир.

Нині ж настоятель парафії прот. Володимир Літвенчук зізнається: «Знаєте, сьогодні навіть важко повірити своїм очам, коли бачиш, що все вдалося. Храм – велич і краса не лише нашого мікрорайону, а й усього Луцька. Утім, навіть нині буває сяду ось тут на лавочці і думаю, що це ще сон. Але ж ні. Це Боже чудо, чудо наяву».

… Вистражданий та вимолений у Бога Свято-Благовіщенський храм у Луцьку – це, дійсно, окраса всього міста. Отець настоятель зі своєї скромності не охоче розповідає про власний вклад у його будівництво. Але вклад таки неоціненний. Усі роботи не відбувалися без його участі, якщо не фізичної, то обов’яково домовлявся про все він, добивався усього теж він. І які б палки в колеса на шляху хто не ставив, о. Володимиру ніщо не було страшно, бо він завжди був з Богом і покладався лише на Його Святу волю. А в храмі це особливо відчутно, попри неймовірну красу іконостасу, престолу, писаних ікон, мармурової підлоги та багато іншого, ніщо не відволікає, все налаштовує лише на щиру молитву. А так і має бути. Бо ж не стіни прикрашають храм, а лише щира молитва у ньому.

(Любов МАКСИМЧУК для газети “Дзвони Волині”)

Вас може зацікавити

Митр. Антоній (Паканич) – про те, чи врятуються люди поза Церквою?

Редактор Головний

15 грудня 2021 року – календар з повчанням

Редактор Головний

Проповідь у день Введення в храм Пресвятої Богородиці

Редактор Головний