Середа, 7 Грудень, 2022
Всі новини Інтерв’ю Публікації

У Волинській єпархії прихистили родину священника з Донеччини, який зазнав важкого поранення після обстрілів

Батюшка саме вийшов з храму, після літургії у день пам’яті Марії Магдалини повертався додому. Зупинився на мить та поглянув на ікону Макарія Великого, яка була зображена на фасаді. Змарніла, ризи потемніли, видно лише лик преподобного. «Напевно, слід підшукати іконописців, щоб оновили розпис», – промайнула думка. Та саме в цей момент почувся гул від артилерійського обстрілу, а за ним відразу приліт в центральний купол храму і розліт уламків. На очах вибух та руйнування… За мить у повітрі знову залунав гул, священник кинувся бігти до церковної хатини, що поряд. Там його родина проживала кілька останніх місяців. І ось знову друге потрапляння – у храм та багатоповерхівку, що поруч. Батюшка встиг лише відкрити двері, як 3-сантиметровий уламок ранив йому ногу… Далі були лікарні, кілька операцій, переїзд на Волинь та тривалий час реабілітації.  

Уже більше двох місяців в приміщенні центру для дітей та молоді, що діє при храмі на честь святого апостола Андрія Первозванного у селі Струмівка проживають дві сім’ї священників із Торецька, що на Донеччині, – отець Георгій Клапчук, який отримав поранення і змушений був виїжджати за станом здоров’я, та отець Микола Ніколенко, який допоміг виїхати матінці Марії Клапчук з трьома дітками.

Недільного дня після богослужіння в одному з класів недільної школи спілкуємося з отцем Георгієм. Про його священство, життя на Сході, вісім років війни та важке поранення. Поряд за вікном бігає та грається дітвора, споглядаючи на яку, усю розмова пронизує думка, що попри всі негаразди життя триває…

Священник з Прикарпаття, який більше 20 років прослужив на Сході

Отець Георгій родом з Івано-Франківщини. Народився та виріс у найбільшому в Україні селі Космач. Рідний батько, теж священник, помер, коли мій співрозмовник був ще зовсім маленьким. Тож татом сьогодні він називає ще одного чоловіка, який замінив дітям батька, а мамі став надійною опорою.

«З дитинства ми з братом паламарили у храмі біля священника, тож коли захотіли піти духовною стежиною, ні для кого це не стало несподіванкою. Пробували свої сили після 8-го класу школи. Тоді з батьком приїхали поступати в духовне училище, яке тільки відкрилося в Острозі на Рівненщині. Та, на щастя, нас не прийняли… (посміхається, – авт.) не тому, що ми чогось не знали на вступних іспитах, сказали, що ще замалі по віку. Дійсно, так і було. Тоді ми ще були зовсім не готові до життя при монастирі, не готові відділитися від сім’ї та піти у світ», – пригадує отець Юрій.

Коли ж хлопці закінчили школу, рішення про вступ до Київської духовної школи було вже остаточним та виваженим.

Цікавлюся: як же потрапили на Схід? Яким чином життєві дороги переплелися із містом Торецьк (колишній Дзержинськ, – авт.) на Донечинні. На це батюшка каже: на все Боже воля. Адже спершу заміж за вже знайомого нам отця Миколу Ніколенка вийшла його сестра, а пізніше і сам семінарист Юрій одружився на сестрі свого швагра.

Рукополагатися після закінчення навчання майбутній священнослужитель поїхав на малу батьківщину своєї дружини. І вже у 2000-му році митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон звершив дияконську хіротонію над випускником Київської духовної семінарії.

Спершу ставленник дев’ять місяців прослужив дияконом у Свято-Макарівському храмі міста Торецьк, що цікаво, саме тому, де пізніше буде настоятелем. Утім, коли утворилася парафія на честь Тихвінської ікони Божої Матері неподалік міста, молодому священнику запропонували потрудитися на благо цієї новоствореної православної громади.

«Якби сьогодні мені про таке казали, напевно, уже б не погодився. Адже і здоров’я не те, і вік уже не той. Тоді ж нам дали пристосоване приміщення, яке ми переобладнали у храм. Спершу служили молебні, коли ж забезпечили людям тепло – почали звершувати і Літургії. І пішли до храму люди, на початках були одні літні жіночки, пізніше мами з дітками, а згодом – й цілими сім’ями. Так за роки утворилася громада, яка нещодавно, до слова, вже відзначила своє 20-річчя», – ділиться отець Георгій Клапчук.

Цікавлюся: чи важко було молодому священнику створювати нову громаду, об’єднувати людей навколо нього та храму. Зрештою, побутує думка, що на Західній Україні люди все-таки більш віруючі, аніж на Сході. На це батюшка каже:

«Не має не віруючих людей. Є лише такі, що не пізнали поки Бога. Так от і завдання священника на парафії, зокрема, й у тому, щоб допомогти цій зустрічі відбутися. Щодо загалом віри на Сході України, то тут слід розуміти, що все-таки там був комунізм. Людям багато років доводили, що Бога не існує. Але віра у Нього в людей є. Не раз шахтарі мені розповідали, що коли у шахті важко, існує небезпека життю, вони відразу звертаються за допомогою до Бога. А це і є віра. Віра не лише у тих людей, які читають великі молитви, що були написані Святими Отцями. Слова «Господи, допоможи мені. Господи, благослови» – це теж молитва, після якої людина відчуває допомогу Всевишнього. Відтак, казати, що на Сході люди не віруючі чи що не ходять до храму – це не правда. Людей треба воцерковити, а для цього треба час та чималі зусилля парафіяльного священника», – ділиться мій співрозмовник.

 

Життя, пронизане війною

У 2015 році отця Георгія Клапчука переводять в місто Торецьк та призначають настоятелем древнього величного Свято-Макарівського храму, збудованого на честь шахтарів. Слід зазначити, що це особливий час, адже вже рік як тривала війна на Донбасі.

«Якщо всю Україну війна сколихнула зранку 24 лютого цього року, то жителі Донеччини з цим жили і раніше – з 2014 року. Ми були саме на лінії розмежування. Від нас до Горлівки, де велися активні бої, було всього 15 км. Це невелика насправді відстань. Якщо не все бачили, то точно все чули. Утім, протягом цих 8 років ми жили, служили, розвивалися, звикли, певною мірою. Хоча, знаєте, звикнути до війни неможливо», – ділиться священнослужитель з Донеччини.

Попри те, що з початку бойових дій чимало жителів Торецька виїхали з міста, чимало й залишилося. І священники залишалися зі своїми громадами, звершували богослужіння,  проводили заняття у недільних школах, бесіди з дорослими. Для діток з особливими потребами, ділиться протоієрей Георгій Клапчук, при Свято-Макарівському храмі відкрили клас доброти. Для молодих юнаків організували футбольний клуб.

«Щодо останнього – то у нас утворилася така собі дворова команда. Її учасники – не ті дітки, які відвідували недільну школу, а хлопчаки, які у вільний час не мали де себе подіти. Ми плідно займалися, навчав футболу нас мій паламар, у минулому він був профейсійним футболістом. Якби не епідемія коронавірусу, ми б і далі тренувалися, а так – довелося призупини. Втім, приємно, що для хлопців, які ніколи не ходили до храму, це стало великим кроком у плані духовності», – ділиться священник та додає, що коли дітей змушують іти до храму, у них відразу прокидається певний спротив. А коли дітей зацікавити – вони самі туди захочуть іти. Тому, каже отець, священникам слід з усіх сил старатися, щоб саме зацікавити, бо діти – це ж наше майбутнє.

З початком повномасштабного вторгнення для родини священнослужителя спершу особливо нічого не змінилося, адже останні роки і так жили серед війни. Відтак,  наближався Великий піст, готувалися до нього, ще більше молилися та просили Бога про світлу Пасху під мирним небом.

«Єдине – вирішили не розлучатися з дітьми, тож щодня всі разом їздили до храму, разом  поверталися додому», – пригадує отець Юрій.

Молитися Пасхальної ночі жителям Торецька доводилося під канонади пострілів та вибухів. Далі ставало небезпечніше, адже якщо раніше прильоти були лише поблизу та на околиці міста, то тепер почалися потрапляння і по самому місту. Тоді родина священника з околиці Торецька вирішила переїхати на постійне проживання у церковну хатину поряд з храмом.

«Коли особливо постраждав наш район, коли були перші прильоти у житлові будинки поруч, ми вирішили, що церковна хата – кращий та безпечніший варіант для проживання. Там, на щастя, була одна ізольована кімнатка зовсім без вікон. Вона, виходить, з усіх сторін була захищена несучими стінами. Тож навіть вночі, якщо були прильоти по місту, діти їх не чули та не прокидалися. У цій кімнатці ми і жили до мого поранення – з травня по серпень», – пригадує отець Юрій Клапчук.

Важке поранення, лікування та переїзд на Волинь

4 серпня, у день пам’яті Марії Магдалини, в Свято-Макарівському храмі м. Торецьк настоятель звершив Божественну літургію. Коли ж батюшка вийшов на вулицю та повертався додому, на мить поглянув на ікону преподобного Макарія. Так, саме її і надумав оновити. Утім, в цей момент ворог почав артилерійський обстріл. Коли почувся знову гул, отець Юрій почав бігти до церковної хатини, щоб встигнути сховатися. Утім, на превеликий жаль… ворог поцілив просто у купол древної церкви, а уламок, розміром три сантименти, важко поранив священника.

«Напевно, якби на ту мить я не зупинився, то все б обійшлося і я встиг би зайти до хати. Але Богу видніше… Значить так треба було. Я лише відкрив двері, коли уламок перебив мені стегнову кістку та залишив велику рвану рану на нозі», – ділиться спогадами клірик Горлівської єпархії.

Першою пораненого побачила матінка Марія, вона ж і викликала “швидку допомогу”. Того дня у місті загинуло восьмеро людей. Ворог не пошкодував мирне населення та обстріляв зупинку, де своїх автобусів чекали ні в чому не винні. Тоді ж загинула і молода поліцейська, яка всього лише йшла вулицею.

Пораненого священника відразу доставили у медзаклад в Констянтинівку, там лікарі дістали уламок, зафіксували ногу та повідомили, що перевозитимуть у Дніпро. Адже місто прифронтове, а оскільки обстріли продовжуються, залишатися тут небезпечно.

«У Дніпрі в лікарні імені Мечникова була ще одна операція, в ході якої почистили рану та наклали вак-систему. Тоді повідомили, що лікування буде тривалим, тож відправлятимуть у безпечне місце. Так я і потрапив на Волинь», – розповідає мій співрозмовник. Сталося це 13 серпня.

Слідом за батюшкою на Західну Україну переїхали і його рідні. Матінка Марія з трьома дітками та її брат – отець Микола з сім’єю.

Прихистив їх клірик Волинської єпархії протоієрей Степан Ярема з сім’єю. Донеччан прийняли як рідних, поселили у приміщенні центру для дітей та молоді.

«Ми все життя будемо дуже вдячні цим людям. Вони дбали про нас, як про найрідніших людей. Віримо, що Господь віддячить їм сторицею за їхню доброту до нас», – кажуть переселенці.

З тих пір минуло більше двох місяців. Отцю Георгію зробили ще одну операцію, тепер він ходить на милицях. Матінка Марія, як директор однієї з міських шкіл у Торецьку, продовжує працювати дистанційно, так же навчаються і дітки. Сьогодні родина каже: найстрашніше уже позаду, головне – що всі живі та всі разом.

Усі випробування Господь посилає не просто так

«Знаєте, те, що сталося зі мною, не випадково. Живучи вісім років поруч з війною, я би ніколи не зрозумів та не відчув усієї болі, яку переживають в наших лікарнях постраждалі військові та прості люди. У медзакладах нині, на превеликий жаль, дуже багато постраждалих від війни, які втратили руку чи ногу, які все життя проведуть в інвалідному візку або вже ніколи не піднімуться з ліжка. Їм дуже важко… Особливо, якщо у них не має нікого з рідних. У таких випадках поруч мають бути наші священники. Люди, які підтримають, втішать словом Божим, вселять віру у їх серця», – ділиться отець Юрій та каже: про ці речі ніколи не думав раніше. Зрозумів це лише, коли довелося самому провести чимало часу у лікарняному ліжку, коли бачив лише стелі та небо.

Сьогодні батюшка за станом здоров’я не може звершувати богослужіння, тож разом з рідними молиться у храмі на честь Андрія Первозванного в Струмівці. Молиться і кожної служби прищачається.

«Для священника дуже важко без Причастя на літургії. Адже це все наше життя, це те, що дає нам силу та радість, те, без чого вже неможливо прожити. Пропустивши одну лише неділю, в душі з’являється пустота, відчуття, що чогось не вистачає. На щастя, зараз храм у нас поряд і ми маємо змогу з’єднуватися з Христом у Святому Причасті на кожному богослужінні», – каже батюшка.

А ще молитися… Молитися за рідних та близьких людей, молитися і за ворогів, щоб Господь вразумив їх та дарував нам мир на нашій землі.

«Молитися за ворогів нас навчав Спаситель. Якщо ми не хочемо цього приймати чи розуміти – значить, що ми Його не знаємо, Ним не живемо. А якщо так, то як ми можемо тоді називати себе християнами», – пояснює отець Георгій.

Попри те, що попереду у голови сімейства ще тривале лікування та реаблітація, родина Клапчуків мріє повернутися додому, у мирне місто Торецьк. Адже, якби би добре людину не приймали в гостях, вдома таки найкраще. Тож про якнайшвидшу перемогу, мир на спокій на нашій багатостраждальній Україні на кожному богослужінні молиться й уся повнота Української Православної Церкви. Віримо, що з Божою допомогою, заступництвом Богородиці, молитвами усіх святих угодників, скоро так і буде.

Любов МАКСИМЧУК для газети “Дзвони Волині” 

Вас може зацікавити

26 липня 2021 року – календар з повчанням

Редактор Головний

ЧОМУ ДУЖЕ ВАЖЛИВО ВІДВІДУВАТИ ПАСІЮ?

Редактор Головний

Проповідь у неділю 5-ту після П’ятидесятниці

Редактор Головний