Мабуть, усі це за собою помічали, що коли ми читаємо Євангеліє чи життєпис подвижників віри, то сприймаємо ті святі події та святих людей якось по-шкільному, більше в історичному контексті, ніж таких, на яких найбільше потрібно рівнятися і чого найдужче маємо прагнути не колись, а саме тепер. Ось ми нині слухали слова Христа, який закликає навчитися від Нього лагідності й сердечного смирення (див. Мв. 11:29).
Та хто з нас усім серцем через конкретні вчинки відгукується на цей заклик Христа?! Якусь найменшу владу, що її досягаємо, ми сприймаємо не як привід для самовідданого служіння, а як таке, що дає нам особливі права, особливе привілейоване становище. Заради досягнення такої влади більшість людей готова піти на все…
Нині, святкуючи пам’ять преподобного отця нашого Феодосія Печерського, ми також маємо прекрасний приклад його великого смирення. Коли кучер під час подорожі від київського князя сприйняв його за простого ченця й наказав сісти на своє місце та керувати кіньми, а сам він як пан сів у карету, то це ніскільки не розлютило преподобного. Завдяки своєму смиренню він сприйняв це як належне. Важко собі уявити, щоб у наш час хтось із поважних осіб так само смиренно і терпляче б повівся.
Багато хто думає, що смирення цінувалося колись давно, а нині з його допомогою нічого доброго у своєму житті не досягнеш, бо всі з тебе лише насміхатимуться й використовуватимуть. Усе це свідчить про великий занепад духовного життя. Багато хто з нас, за словом Апокаліпсиса, лише має ім’я, ніби живий, а насправді мертвий (див. Апок. 3:1), тому що не хоче зрікатися своїх пожадливостей і пристрастей.
Якщо стаємо на молитву, то прагнемо якомога швидше її закінчити, щоб було більше часу на перегляд телесеріалів або безмежне перегортання сторінок Інтернету. Якщо постуємо, то прагнемо максимально компенсувати нескоромну їжу скоромною. Якщо робимо справи милосердя, то якомога гучніше розголошуємо про це всьому оточенню. Про чесноти справжньої віри, яка може й гори переставляти, про любов, яка не шукає користі й ніколи не зникає, ми майже забули або знову-таки говоримо про них лише як про історичне минуле…
Ця неділя присвячена святому апостолу Фомі, який так само, як і всі ми, сумнівався у вірі. Та коли через зачинені двері до горниці, де зі страху перед юдеями сховалися апостоли, увійшов Господь, встановив Таїнство Покаяння й дарував усім, хто зібрався, мир, то Фома з невіруючої людини став віруючою (див. Ін. 20:19–31). Так, лише завдяки нелицемірному покаянню ми можемо зміцнити свою віру, запалити у своєму серці незгасну самовіддану любов. Покаяння – це єдине, що може нас духовно оживити. Покаяння здатне зруйнувати всі штучні перегородки між людьми, усю ненависть.
Отже, дорогі браття і сестри, ворог роду людського – диявол – примножує розколи та єресі, усе робить для того, щоб відучити нас від справжнього покаяння, щоб ми вдовольнялися лише його імітацією. Та щоб нам усім не загинути, поспішаймо самі каятися перед Богом і навчімо цього наших рідних та близьких. Лише так ми зможемо розвіяти весь той морок страху, який нині постійно нагнітається, і здобути мир та спокій у цьому житті й безкінечну і невимовну радість у житті вічному.
Архімандрит Маркел (Павук)
