Історія іконописців, які розписують храм Всіх Святих землі Волинської
У всьому світі не має жодної людини, яка би не отримала від Господа для себе талантів. Хтось отримав їх кілька, і не лінуючись, за життя примножив ще стільки. Інші ж, як той лінивець з притчі, отримавши один, не побажав трудитися, пішов і закопав його в землю. Господь обов’язково запитає у кожного: а що ти зробив зі своїми талантами – примножив чи закопав у землю?
Щодня і щомиті кожен православний християнин повинен пам’ятати, що будь-яка справа, яка виконується нашими руками, повинна бути для Його святої слави.
Уже другий рік поспіль тривають активні роботи з оздоблення нижнього храму кафедрального собору Волинської єпархії Української Православної Церкви. Щодня у будні будівельники та художники трудяться, не покладаючи рук, аби тривале будівництво добігло кінця. Щоб старші люди, які ще пам’ятають на цьому місці одне лише поле, змогли побачити всю красу Божого дому.
Відтак, окрім будівельних робіт, прихожани ледь не щонеділі помічають на стінах нові зображення. Та мало хто знає, що люди, які творять цю красу, якихось десять років тому навіть не мріяли про розпис кафедрального собору. Бо починали свою роботу як аматори. А розпис храму – це не лише про честь для художника, а про величезну відповідальність як перед православною громадою та архієреєм, так і перед самим Господом Богом.
Сьогодні Тарас Калінчик разом із братом Ігорем з посмішкою пригадують свої перші роботи. Починали знайомство з церковним іконописом обидвоє понад 10 років тому, нині, зізнаються, що з досить примітивних розписів.
«Так склалося, що під час навчання в університеті за спеціальністю «фізична реабілітація» мій духівник запитав: чи довго я ще планую бігати з м’ячем? Мовляв, що це цікаве заняття, утім – аж ніяк не робота на все життя. Адже коли доведеться перед Богом відповідати за прожите тут, на землі, то що сказати? Відтак, порадив шукати справи, у якій і Богу послужити можна, і яка до душі буде приємна, – пригадує Тарас Калінчик свої перші розмови з духівником отцем Іоанном Хільчуком. – Тож у вільний від навчання час почав пробувати щось малювати».
Після тієї розмови зі священником, маючи за плечами невеликий досвід навчання у художній школі, чоловік відразу почав із зображення ікон. Цікавлюсь: чому відразу саме ікони, адже це досить сміливий крок, зважаючи, що можна було вибрати щось більш легке для початку.
«Пустоту, яка була тоді в мені, хотілося заповнити цієї духовністю», – пояснює у відповідь.
Так склалося, що рідна мама братів почала ходити до храму та воцерковлятися у дорослому віці. На той час її сини були вже підлітками. Спершу, звісно, примушувала дітей до молитви та храму, а коли хлопці після закінчення школи пішли у світ, мамина наука дала свої плоди – їх душа сама потребувала спілкування з Богом.
Свої перші роботи, пригадує Тарас роки студентства, згодом показав отцю Іоанну. Батюшка тільки поглянув і нічого відповідь не сказав про талан чоловіка чи особливі його здібності, що так би хотів він почути. Натомість священник вказав на помилки, яких допустив молодий художник і пішов собі. Пізніше вже мамі чоловіка отець Іоанн, коментуючи перші зображення ікон, скаже: «Це те, чим він і буде далі займатися».
«Насправді, важко було тоді повірити, що це можливо. Адже коли я закінчив університет, пішов викладати фізичне виховання у сільську школу на рідній Камінь-Каширщині. Здавалося б, нічого не передбачало, що фарби і пензлик замінять мені м’яч і кроси», – додає волинянин.
Утім, згодом ж усе сталося так, як і передбачив духівник. Після трьох років роботи у школі з декрету вийшов інший фахівець, тож довелося чоловіку шукати іншого місця праці. До того вже часу він і сам для себе зрозумів, що хоче тісно пов’язати усе подальше життя з храмом.
«Цей час був особливо важким для мене, адже внутрішній голос совісті підказував, що от маєш талант до малювання, а не займаєшся ним, не розвиваєш зовсім. Не хотілося ж бути тим лінивцем з притчі про таланти. Думав про це постійно, важко було наважитися на кардинальні зміни. Тому вирішив поїхати на послушання до Почаївської Лаври – для мене це особливе місце Божої благодаті», – продовжує розповідь далі.
Щоправда не на довго чоловік там зупинився, зізнається, що і фізично важко було, і морально не просто після мирського перелаштуватися до монастирського життя.
Зрештою, згодом молодий чоловік повертається додому за порадою до свого духівника отця Іоанна, який на той час духовно відроджував волинський монастир у Мильцях. Там же, побачивши старі голі стіни обителі, художник-аматор сам запропонував розписати їх хоча б орнаментом. Намісник обителі архімандрит Леонтій (Бурко) охоче погодився, закупив усе необхідне для роботи і благословив початок доброї справи.
«Смішно сьогодні пригадувати той час, адже спершу і злякався того, про що сам просив. Адже, згодом думав собі, як то його писати, які зображення, зрештою – чи впораюсь», – з посмішкою згадує нині майстер.
Тоді на допомогу чоловік покликав брата Ігоря, з тих пір обоє трудяться на цій ниві до нині.
Окрім орнаментів на стінах Милецького монастиря, згодом художники почали писати і свої перші ікони в храмі села Мельники на Камінь-Каширщині. За ті зображення батюшка-духівник досить суворо критикував молодих митців, пояснюючи це тим, що яка би робота не була, але якщо вона для Бога – то має бути найкращою. Ікона ж – це канонічне письмо, відтак повинна бути строго канонічною. Бо це не просто малюнок, це зображення, біля якого будуть молитися.
«Я тоді ж тільки починав, тільки вчився. Напевно, якби не критика отця Іоанна, не було би і такого іконопису нині», – наголошує Тарас Калінчик.
З тих пір брати розписали вже значну кількість храмів і в Луцьку, і загалом по Волині, були храми в Києві та інших областях України. Серед своєї роботи особливе місце художники нині віддають храму на честь святих Кирила і Мефодія при Волинській духовній семінарії. Адже це все-таки одна із найбільш масштабних робіт молодих митців. Вперше вони працювали в іконописному стилі письма, до того ж – тільки в академічному.
Свою допомогу отцю ректору художники запропонували самі. Отець Євменій (Михалевський), який тільки розпочинав реставрацію храму, охоче погодився.
«Оскільки це наші перші спроби, щось не завжди виходило, щось спрощували, але у кінцевому результаті з Божою допомогою вийшло, що вийшло. Люди кажуть, що їм подобається, отець ректор залишився задоволений, а ми – і раді», – додає Тарас.
Далі іконописці працювали у Різдво-Богородичному храмі Луцька, пізніше – в Свято-Миколаївській церкві. Паралельно виконували порівняно невеликі замовлення, на кшталт розпису недільної школи чи написання окремої ікони для інших храмів. Допоки керуючий Волинської єпархією тоді ще архієпископ Нафанаїл не запропонував попрацювати і на благо кафедрального собору.
«Зізнаюся вам чесно, якщо не помиляюсь, десь у 2012 році ми розписували храм в Рожищенському районі. Тоді у розмові з місцевим священником згадували про храм Всіх Святих землі Волинської. Добре пам’ятаю слова батюшки: що в тому селі храм маленький. Ось в Луцьку – собор. Які ж професіонали його розписуватимуть…» Тоді ніхто навіть уявити не міг, що Божим промислом розписувати його будемо ми», – ділиться художник.
Зрештою, цікавлюсь: невже за ці роки художники ніде не навчалися мистецтву іконопису? Адже це титанічна праця, навіть якщо на перший погляд такою і не здається. Тарас Калінчик зізнається, що навчаються весь час – усі 13 років своєї праці.
«Коли працювали в Києві, мали змогу спостерігати за роботами інших іконописців – дійсно, професіоналів у своїй справі. Дещо підгледіли у них, дещо запитали. Та більшою мірою вчилися на власних помилках. Добре, що поряд Господь завжди посилав людей, які на вчасно підказували, виправляли, радили. Навіть зараз, розписуючи собор, ми постійно вчимося. Адже якщо у художній справі легше вивчити певні технічні особливості, то в плані канонічного письма – постійно радимося з нашим владикою», – розповідає іконописець.
Так, за понад рік роботи досить значна частина кафедрального собору вже розписана. Утім, роботи залишається не мало.
Храм виконується у неовізантійському стилі, дещо ліберальному. Такий собі парафраз – власне бачення канонічного письма. Щодо конкретних ікони, які зображають на стінах храму, то художник каже: їх переважно пропонували самі прихожани. Кожен охочий міг написати побажання свого улюбленого святого. Так сформувався список ікон святим, які і зображують на стінах нині.
Окрім ікон молитовних, де лише написані святі, є ікони композиційні, які розповідають про певні події. Так, у храмі віряни можуть бачити Вознесіння Господнє, Зішестя Святого Духа на апостолів. Планується і композиція Преображення Господнього. Вівтарна частина храму – це Святая Святих, де звершується Євхаристія. Наразі він ще повністю не розписаний, але концепція усіх зображень – це побажання священнослужителів.
«Взагалі розписувати храм – це дуже важка праця і фізична, і психологічна. Адже вона вимагає не лише фізичних, а й чималих душевних сил. Зрештою, відповідальність за виконану роботу іконописець несе не лише перед людьми, яким може щось подобатися, щось ні. Відповідати доведеться і перед Богом», – зізнається художник та веде далі:
– Часом доводилося чути, що художник – це важка робота, адже доводиться багато лазити по «лісах» – конструкціях, які дозволяють працювати на висоті. Насправді, поки вперше не почув, навіть не задумувався про це. Насправді, це найлегше у нашій роботі. Адже бувають моменти, коли помолився поспішаючи, або ж закінчив писати композицію, внутрішньо переповнюють відчуття порожнечі. Відчуття – ніби зовсім пустий. Тоді навіть говорити важко. А писати треба… і сили черпати теж звідкись треба. Допомагають вечірні прогулянки на самоті, але обов’язково з молитвою у серці», – зазначає Тарас Калінчик.
Так, щодня починають і завершують свою роботу митці з молитвою. Не пропускають богослужіння і у вихідні та святкові дні. Бо кажуть: що храм – це не лише їх місце праці, це дім Божий, у якому вони отримують сили та натхнення на подальшу роботу. А ще дуже люблять те, чим займаються, бо вчасно звернули увагу, який талант у дар від Господа отримали. Отримали і не закинули, а примножили і розвинули його. За це і дякують щодня Богу.
Любов МАКСИМЧУК для газети “Дзвони Волині”
