Церква Христова існує не сама по собі. Вона створена Христом і по суті є продовженням Його земного життя. Якщо це зрозуміти, багато що стає на свої місця.
Світова історія не помітила Різдва Христового. І в цій обставині Свого народження проявив Своє вселенське смирення Творець усього сущого. Ані Афіни, ані Рим не знали про Вифлеємську печеру, що стала першим прихистком для Богонемовляти. Філософи продовжували ставити запитання про Істину та змагатися в її пошуках, коли Істина вже лежала на грудях у Богородиці. Черговий римський імператор вважав себе владикою світу, коли Цар Царів пив молоко смиренної Марії.
Ім’я Немовляті дали Ісус, що в перекладі означає Спаситель. Він перевернув історію людства і вже дві тисячі років лікує рани, зцілює скрушених серцем у Церкві, яку Сам і заснував. Усі великі люди залишають після себе слід – хто в науці, хто в мистецтві чи будівництві, хто в політиці чи літературі. Що ж повинен був після Себе залишити Бог, який увійшов в історію як проста людина?
Він заснував Церкву як носія Його сили, Його влади, Його правди, Його Духа.
Віра в Бога-Збавителя і Спасителя та служіння Йому – основа життя Церкви. Євангеліє проголошує: Отець послав у світ Сина, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне (Ів. 3:15).
Історія Церкви в земному аспекті лежить між Першим і Другим Пришестям Христовим. Якби не з’явився «Бог у плоті» (1Тим.3:16) – не було б і Церкви самої по собі, і історії Церкви як Тіла Христового.
Звідси історія Церкви – це наука, що вивчає життя Церкви як Тіла Христового в часі. Це виклад у систематичному порядку явища та події церковного життя. У цій науці найбільше виражене класичне визначення Церкви як спільноти людей, об’єднаних вірою, вченням, богослужінням і таїнствами. Саме в історії Церкви формувалося життя громади з однією вірою, богослужінням, благодатними таїнствами.
При цьому треба пам’ятати, що історія Церкви не може читатися тільки горизонтально, як світська історія. На події в житті Церкви особливим чином впливає Бог. Дух Божий, що живе в Тілі Христовому, живо діє в її історії. Метафорична мова апостола Павла дає нам можливість розуміти, що Бог дбає про Церкву так, як людина приділяє увагу своєму тілу. Це сакральний аспект церковної історії, який не піддається логіці: «Побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її» (Мт. 16:18), «Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Флп. 2:13).
Світ іде до загибелі, і кожна людина потребує спасіння. Це очевидно хоча б тому, що ми всі смертні. Тому саме для місії спасіння у світ, що гине, приходить Бог-Спаситель, щоб простягнути руку й вирвати з рук смерті та диявола. «Спасителями» з маленької літери ми називаємо тих людей, хто через особистий подвиг позбавляє від смерті: з вогню, води, від смертельних хвороб і надзвичайних ситуацій. У цьому сенсі історія Церкви – це історія порятунку людства від дріб’язкового, марнославного життя (1Петр. 1:18), гріха, прокляття, диявола та смерті. Усі ці речі заважають жити, мучать людство і врешті-решт позбавляють щастя жити.
В усі віки після П’ятидесятниці Бог звершує спасіння людини руками Церкви Бога Живого (1Тим. 3:15). Слова Спасителя «Коли ж не послухає й Церкви, хай буде тобі, як поганин і митник» (Мф.18:17) у контексті історії особливо яскраво виділяються.
Лише в такому ключі ми можемо зрозуміти, чому правильність розуміння Слів Божих виступила з такою важливістю в історичному процесі. Догматичні суперечки на Вселенських Соборах, відлучення єретиків, формування канонів і правил духовного життя. До вчення віри Церква ставиться як до рецепта Лікаря для перемоги над смертельною хворобою, який треба виконувати неухильно.
Не було б сенсу історичної боротьби за Троїчний догмат, за Божество і Людство Христа, якби на кону не стояло б особисто моє життя та моя можливість перемоги над смертю і злом у Христі. Ісус із Назарету, як казали про Нього сучасники, приніс «життя з подостатком», бувши «Богом із небес». Тож історія Церкви – це передання цього життя новим і новим поколінням, це передання зв’язку з Ісусом, Який залишився з Церквою: «Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку» (Мв. 28:20).
Як батьки передають життя дитині, і таким чином живе людський рід. Так і Церква передає з покоління в покоління звістку про спасіння та саму реальність цього спасіння через віру і життя у Христі.
Церква має свій початок у часі та просторі, тому що Син Божий став Людиною і приніс обоження на землю. Христос стоїть в основі історії Церкви. Це не випадково. Такий порядок Одкровення: «До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене» (Ів. 14:6).
Історія Церкви – це продовження земного служіння Ісуса Христа. Тому без розуміння Його місії у світі неможливо зрозуміти місію і служіння Церкви в історії. Є закони церковної історії, які намітив Сам Христос.
Історію боротьби з єресями та розколами неможливо зрозуміти без Його аксіоми: «Я є Істина» та «по тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ів. 14:6; 13:35).
Історія гонінь, що не піддається логіці, стає зрозумілою лише у світлі слів: «Страждання зазнаєте в світі, але будьте відважні: Я світ переміг» та «Мене переслідували, то й вас переслідувати будуть» (Ів. 16:33; 15:20).
Бог у Євангелії відкривається не тільки як Любов, а насамперед як Істина: «Хто слухає слова Мого, життя вічне той має». Помилки у ставленні до віри Бог не терпить так само, як і моральні злочини. Хто «відпав від істини» і не «слухає слів Моїх», у Євангелії бачиться сином диявола, в якому «немає істини». Лукавому за відпадання від Істини уготований вогонь вічний, так само як і тим, хто не проявляє справ любові до ближніх і не слухає Істини (Ів. 8:44-45; Мт. 25:41-46).
Догматична чистота віри, братство у Христі – це основа порядку життя в Церкві. Чернечі обітниці нестяжання й чистоти, справи милосердя першохристиянської громади та взагалі християнську чесноту неможливо зрозуміти без заповіді Христа «Складайте ж собі скарби на небі» і взагалі без усіх заповідей блаженств.
Однозначно, Церква – це суспільство тих, хто підкорився благодаті, хто прийняв Христа своїм Учителем і Господом. Сам Господь Ісус Церкву незмінно називає Своєю (Мт.16:18).
В історії Церкви є аспект славний та промислительний. Славиться Церква тими, хто намагається жити у Христі, але Промисел Божий допускає в церковну організацію тих, хто часом шкодить як авторитету, так і справі спасіння в Церкві.
Тому ми можемо говорити як про події сприятливі для зростання та служіння Церкви, так і навпаки.
