…Ну, а зараз я теж «наведу на вас прокляття»! Ось воно: «Хай наповнить Бог ваші серця Своєю добротою і Своєю великою любов’ю – до такого стану, щоб ви стали божевільними, щоб ваш розум був уже відірваним від землі і відтепер перебував біля Нього, на Небі. Тож ставайте божевільними від божественного божевілля Божої любові! Хай обпалить Бог Своєю любов’ю ваші серця!..» Ось який «проклін» я на вас насилаю і не змушуйте мене його повторювати – мій добрий «проклін» виходить від мого серця і тому має силу. Ще перебуваючи в санаторії, я вас жалів. Деякі з вас чекали вісім років, казали: «Влаштуємо монастир», але монастиря все не було і не було. Зовсім, бідні, вимучилися! Тоді я сказав вам: «Як тільки мене випишуть з лікарні, монастир виросте, причому швидко, як ростуть гриби після дощу. Уже через рік будете в монастирі!» І дійсно: за рік відкрився монастир. Тоді, у санаторії, я говорив це від серця, а у вас була добра налаштованість, тому Бог вас і не залишив. Іншого пояснення цьому я не знаходжу.
Якщо тобі стане боляче за людину, яка має смирення і від серця просить тебе помолитися, приміром, за те, щоб їй позбутися пристрасті, яка мучить її, і ти скажеш: «Не бійся, ти станеш кращою», то [тим самим] ти даси їй божественне благословення. У цьому доброму побажанні багато любові, багато болю, і тому воно має силу. Це угодно Богові, і Він здійснює благословення. Отже, біль, що його одна людина відчуває за іншу, – це все одно, що благословення.
Одного разу, коли я був солдатом, наш командир послав мене виконати обіцянку, дану нами Святому Іоанові Предтечі після того, як він допоміг нам на війні. Ми дали обітницю купити для однієї церковці Святого Предтечі два великих храмових підсвічники. Отже, мені треба було купити підсвічники, а водночас супроводжувати одного нашого товариша по службі в місто Навпакт для передачі його військовому трибуналу. Пам’ятаю, інші офіцери говорили до командира: «Ну і конвоїра ти йому підшукав!» Нещасний, котрого я мусив супроводжувати, був родом з Епіру, за професією – музикант, людина бідна, одружена, обтяжена дітьми. Його звинувачували в «самострілі», тобто в нанесенні тілесного каліцтва собі самому для того, щоб бути відправленим в тил. «Краще, – розсудив він, – жити з однією ногою, ніж бути вбитим». Спочатку ми з ним приїхали в місто Агриніо, де в нього були знайомі. «Підемо, – каже, – провідаємо їх». – «Ну що ж, – відповідаю, – підемо». «Підемо сюди, підемо туди», – що поробиш, доводилося мені всюди з ним ходити. Ех, яке ж митарство! До того ж, він не хотів, щоб я здавав його трибуналу. Та мені і самому шкода було бідолаху, стало за нього дуже боляче, і я сказав йому: «Ось побачиш – все в тебе обійдеться. І влаштуєшся краще за всіх! Наш командир надішле пояснювальну записку у твоїй справі, і тебе прилаштують у якесь тихе місце – так що і дітям своїм зможеш допомагати, і життя твоє буде в безпеці». Добравшись, нарешті, до Навпакта, ми дізналися, що в трибунал уже прийшов лист від командира і справа на нашого самострільщика закрита. Але ж йому загрожував розстріл – час був військовий, суворий. Командир пожалів його, оскільки той був главою сім’ї, і призначив кухарем у Центр розподілу новобранців. Його сім’я перебралася ближче до цього Центру, і війну він провів краще, ніж інші, а оскільки солдати іноді не приходили обідати в їдальню, у нього залишалася їжа, і він годував своїх дітей. Після війни всі йому говорили: «Таж тобі було краще за всіх!» А ми сиділи в горах, у снігах. Те, що я побажав йому, було угодне Богові, бо я висловив усе з болем, від серця. Тому Бог і виконав це благословення.
Пам’ятаю й інший подібний випадок – під час мого перебування в Коніці, в обителі Стоміон. Восьмого вересня в обителі було престольне свято – Різдво Пресвятої Богородиці. Після свята прочани перекинули все догори дном. Я почав потихенько наводити порядок. Дивлюся, моя сестра і ще одна дівчина залишилися мені допомагати. У цієї дівчини було ще дві сестри – старша і молодша. Обидві сестри вже вийшли заміж, а вона ще залишалася незаміжньою. Скільки ж у неї було любочестя! Залишилася допомагати, і коли ми все вичистили і прибрали, мовила: «Отче, якщо є інша робота, то ми залишимося і зробимо все, що потрібно». – «Яке ж любочестя!» – подумав я. Я увійшов у храм і від усього серця сказав: «Пресвята Богородице, влаштуй її Сама. Я не можу нічого їй дати». Та якби в мене щось і було, вона все одно б нічого не взяла. Ну і що ж: повертається вона додому, а там її чекає один мій колишній товариш по службі – не хлопець, а просто золото, дуже гарний і з доброї родини. Вони одружилися і жили прекрасно. Бачите, як винагородила її Пресвята Богородиця!
Прп. Паїсій Святогорець
