Духовна порада.
Розповім тобі випадок, який нещодавно стався зі мною.
Прийшовши у школу для різних бесід з дітьми, я помітив дітлахів, які під час молитви розмовляли. Про це я і почав розмову зі школярами. «Хлопці, чому деякі під час молитви голосно розмовляли?
Я розумію, що хтось не хоче молитися, але тоді є один прекрасний спосіб провести час: посидь тихо у шкільному дворі, подумай про улюблені команди або ж про майбутню контрольну роботу на уроці.
Якщо немає потреби змусити себе молитися, тоді хоча б не заважай. Чи не так? Деякі з вас шуміли, і на них всі дивилися. Чому так?» Учень, який говорив голосніше за інших, запитав: «Сказати правду?» Я відповів: «Так. Мені б дуже хотілося почути саме правду».
«Я говорив так, тому що не хотів молитися. Хіба я зобов’язаний говорити з Богом? Хіба я зобов’язаний вірити? Чому мене оточують тільки християни? Хотілося, щоб мусульмани чи представники інших релігій теж були поряд». Я сказав: «Тим, що ти це говориш, дуже мені допомагаєш». «Невже? Я ж суперечу», – запитав він. «Ні, я повністю з тобою згоден, що тиск не є добре. Судячи по твоєму тону розмови, я зрозумів, що одного разу ти в своєму житті випробував сильний тиск чи то від батьків, чи то від родичів, чи то від оточення», – відповів я, дивуючись щирості цього хлопчика.
Далі кожен з хлопців почав по черзі розповідати про свої проблеми. Один з них сказав: «Зі мною зробили так, що я втомився і почав втрачати віру в Бога. У Христа найкрасивіше обличчя. Він найкращий. Він ні в чому не винен. Але через те, як мені все підносили і вчили, я став відчувати антипатію до всього».
Мене ця фраза дуже вразила. Що говорити про нас, якщо ми, маючи печать Христа у своєму житті, спотворюємо Його образ перед своїми дітьми? Чого очікуємо тоді? Всі навколо думають, що ми справжні християни. Деякі мене вважають зразком християнина, а все, що б я не сказав, видають за голос Церкви. Але якщо я допускаю помилку? Те зрощує і у інших неправильне поняття про Церкву. Хіба такого не трапляється?
Нам кажуть щось старші, наші батьки, священники, богослови, люди, яких вважаємо зразком, і ми думаємо, що нам викладають правильне знання про Бога майже устами Божими. Не будемо шукати винних. Подивимося на себе, заглянемо всередину своєї душі, може, і ми десь комусь заподіяли шкоду своїм словом, поглядом, вчинками?
З книги о. Андрія (Конаноса) «Любов назавжди»
Переклад з новогрецької Сергія Рудька
