Яке пояснення ми чуємо частіше всього, коли ставимо людині питання щодо причин його вчинків – нерозумних, необачних, гріховних, зрештою?
– Прошу вибачення, я не подумав…
І точно таку ж відповідь даємо ми нерідко самі собі, якщо наважуємося з’ясувати, чому подібні вчинки допустив не хтось інший, а особисто ми.
Ця відповідь настільки є поширеною, що здається вже універсальною: вона завжди є кращим виправданням будь-якої нерозсудливості, дурниці, халатності, а часом і справжньої непорядності. Тим більше, щоб у більшості випадків вона носить вкрай щирий характер. Одне тільки бентежить: а чи має право людина, істота розумна, раз за разом робити помилки, “не думаючи”, знову і знову знаходити для себе у цьому “недуманні” втіху та зовсім не бентежитися з того, що думати – її прямий обов’язок, невід’ємний борг?..
Зрештою, є іще один варіант відповіді на питання про те, як сталася та чи інша подія, яку ніяк не можна була допустити:
– Я просто подумав, що…
І, треба сказати, ця відповідь звучить у ситуаціях, які викликають максимальне здивування та разом з тим обурення: як же таке взагалі може бути?!
І ми, які раніше обурювалися з приводу того, що хтось не подумав, у гніві суперечимо самі собі:
– Та ти краще не думай, у тебе все одно не виходить!
Але насправді протиріччя особливого немає.
Люди з такою регулярність роблять дурниці, не подумавши, і ще більше – подумавши – з однієї та тієї ж причини: вміння думати сьогодні – це велика рідкість. Це не форма мови, не щось, що сказане заради красного слівця, це реальна та водночас величезна біда. Ми, священники, як і той, хто пропускає через себе так або інакше потік різних людей, стикаємося з цим постійно: усе більше і більше у наші дні тих, хто загалом не знає, що таке логіка, хто не здатний робити навіть елементарні висновки, для кого думати – це тяжка, бо малознайома, праця.
Напевно, є багато факторів, які обумовлюють це лихо, швидше всього це взагалі тема та серйозного та копіткого дослідження, і, напевно, навіть не для одного, а для багатьох. Окрім того, не можна з впевненістю сказати, що воно унікальне та є характерною рисою лише нашого часу. Але однозначно: це і лиха правда, і ситуація розвивається, наростаючи.
Проблема ця, безумовно, є такою, що у неї немає якогось чудесного, одномоментного вирішення, але є все ж те, що знаходиться хоча б певною мірою у нашій владі. Ми можемо робити все, що залежить від нас, щоб вчити думати – серйозно, по-справжньому – наших дітей, наших учнів та підлеглих, якщо вони у нас є, наших рідних і близьких, а головне – вчитися самим. Оскільки вміння думати є таким за своєї природою, що варто почати ним нехтувати, як воно поступово втрачається.
Як вчитися думати? Думаю, що не помилюся, якщо одне із головних місць відведу тут хорошому та серйозному читанню.
Серйозне читання необхідне: воно активізує розумові здібності людини, всебічно розвиває мозок.
Окрім всього іншого, що можна сказати про користь від читання, воно активізує розумові здібності людини, всебічно розвиває мозок. Людина, читаючи, протягом порівняно короткого часу переживає багато різних ситуацій, стикається з необхідністю їх осмислення та оцінки, здобуває нові знання, актуалізує знання, які уже має. І, звичайно, ще більше користі від читання людина отримує у тому випадку, якщо вчиться читати не поверхнево, а вдумливо, в ідеалі – якщо вона обговорює прочитане з іншими людьми: членами сім’ї, друзями, а то і зовсім з членами літературного гуртка. Це належить до розряду прописаних істин, але між тим якщо говорити про нашу країну, то вона вже давно не може претендувати на звання такої, що найбільш читає у світі. Як свідчить статистика, до 44% її громадян не прочитують протягом року ні однієї книги. Але знову ж: ми не можемо вплинути на цей стан речей у цілому, однак читати та прищеплювати любов до читання тим, хто поряд з нами, однозначно нам під силу.
При цьому добре було би пам’ятати, що “потоковий” перегляд телепрограм, серіалів та фільмів невисокого художнього рівня, безкінечне зависання у соцмережах, захопленість всілякими ігровими приставками та комп’ютерними іграми впливають на мозок людини зовсім протилежним, аніж читання, впливом: перевантажують та “присипляють” його, роблять слабким та лінивим.
Ще один вкрай важливий для вміння думати момент – це правило, якого слід неухильно дотримуватися: аналізувати свою діяльність, життя у цілому або принаймні найбільш значимі у ньому події. Цьому, скажу знову, можна та потрібно вчити дітей, учнів та співробітників, і до цього можна та треба регулярно змушувати себе. Щоденна робота над помилками – те, що корінним чином змінює і саму людину, і її життя.
Щоденна робота над помилками корінним чином змінює і саму людину, і її життя
Ще один навик, який вкрай бажано здобути та який тісно пов’язаний з навиком до аналізу, це звичайнісіньке обдумування своїх слів та вчинків. Лише після цього – говорити та діяти. Власне кажучи, вищезгадана робота над помилками неминуче приводить людину до такого висновку: левину долю помилок вона робить саме через те, що роздуми не передують дії.
Є, безумовно, і те, що серйозно перешкоджає цьому процесу формування навику. Перешкоджає до такої міри, що нерідко людина надає перевагу помилитися, потрапити в одну неприємну ситуацію, переходити з неї в іншу і тут же опиняється в третій, але нічого не змінювати – жити, як і раніше, не думаючи.
Думати, насправді, складно. І не тільки тому, що ми змушуємо працювати свій мозок, виводячи його зі стану звичайного розслаблення та ліні, не тільки тому, що на це потрібний час та необхідно стримувати емоції, які спонукають нас говорити або робити якійсь вчинки моментально, без зволікання. Навик аналізувати своє життя, обдумувати справи, які уже зроблені та які тільки треба виконати, сприймати осмислено, критично ту реальність, у якій ти існуєш, неминуче ставить людину перед багатьма проблемами – не технічними, не матеріальними, не інтелектуальними лише, але і моральними. Це і є найскладнішим.
“Не задумуючись”, людина проскакує через багато ситуацій, які вимагають його християнської оцінки, її ставлення по совісті. А задумуючись, неминуче стикається з цими вимогами. І потім виявляється, що не думаючи, жити простіше. Не так усе серйозно. Не так відповідально. І навіть часом не так страшно. Адже стандартна ситуація: совість турбує, намагається щось підказати, затримати нашу увагу на чомусь дуже важливому, але паралельно звучить голос, що нас заколисує, присипляє: “Не зациклюйся на цьому, не ускладнюй, будь простішим, не думай…” І це точно не турбота про нам нашого Ангела-охоронця.
Коли Господь говорить про те, що ті, хто має вуха, повинні слухати, хто вміє читати – розуміти, то мова саме про це: про те, що кожна людина повинна вміти розуміти все, що відбувається з нею та навколо неї, що ніхто не може виправдатися тим, що, маючи вуха, не чув, і читаючи, не розумів, оскільки всі ми наділені цим даром – розуміти, думати, знаходити таким чином сенси (і очевидні, які лежать на поверхні, і ті, що здається потаємними, але для уважної людини стають такими ж очевидними).
Святі отці називають людину істотою словесною, по-іншому – розумною. І повністю згідна у цьому з ними наука, яка також називає нас homo sapiens. І такими ми повинні безперечно бути – розумними. Тому що без цього дуже складно залишатися людьми в справжньому сенсі цього слова. І без цього зовсім неможливо бути християнами.
І відповідно, обов’язково треба змушувати себе думати. Як би це не було водночас незручно, як би не було складно і навіть страшно.
І обов’язково треба прийти рано чи пізно до того, щоб, пояснюючи той чи інший свій вчинок, нам і в голову не прийшло би сказати:
– Я просто не подумав…
І щоб ніхто у відповідь на наше: “А я так думав” – не міг нам з доріканням кинути:
– Не треба тобі цього робити, все одно не вмієш!
Переклад з рос. Любові Максимчук
