Розговійся, але не оскоромся!
Суворі пости стають даремними, коли після них наступає надмірне споживання їжі, що доходить до пороку обжерливості.
Поки піст, ми помірковані, а як піст пройде, у нас починається дозволяння на все, – і при тому у таких широких обсягах, що ніби ніякого ні у чому немає гріха.
Поки був піст, ми тільки давали обітниці та збиралися з силами. Пройшов піст, – тепер і відкривається поле для нашої діяльності, згідно тому плану, який кожен собі склав під час посту, і з тими силами, які зібрав тоді. І виходь кожен на справу свою і на діяння своє, і покажи силу свою та мистецтво своє. Час посту є часом навчання для подвигу, а тепер почався час самого подвигу…
Господь зібрав нас у храмі, вчив, наставляв, лікував рани, одягав у всю зброю, – і ось тепер виводить нас на подвиг. Станемо ж мужньо та дружно. Яка похвала воїнам, якщо вони, коли їх навчивши, як слід, виводять на поле битви, а вони покидають зброю та віддадуться у руки ворогів?
– Яка похвала і нам, якщо після такої за нас опіки ми при першому прояві пристрасті віддамося знову у її руки, – і це тільки що сказавши:” Не буду грішити”, – і тільки що сказавши заповіт: “Не будь невірний, але вірний?!”
Коли піст проводимо – говіємо та сповідаємося, тільки пізнаємо свої гріхи та пристрасті, і маємо бажання викорінити їх, а до самого викорінення треба підходити з особливими, новими зусиллями, до яких і настав тепер час сприятливий. – Найкраще та найзручніше це робити, коли пристрасті ці повстають. Бо коли вони не повстають, не знаєш, за що взятися, як на грядці не знаєш, що виривати, коли не хороші корені сховані під землею. Нехай тепер час пристрасний, і будуть відроджуватися пристрасті, – бери їх міцною рукою, виривай та кидай за огорожу серця; і з радістю це твори, знаючи, що цим показуєш Господу всезнаючому вірність свою – щиру.