Наприкінці травня цього року у стінах Волинської духовної семінарії дипломи про закінчення навчання вручили випусникам навчального закладу 2022 року.
Лише найкращими словами відгукують цьогорічні випускники про чотири роки семінарського життя. Пригадують та розповідають лише про те, якою дружною була група, яким цікавим та пізнавальним навчання, і головне – про те, що жодного разу не пошкодувати, що свого часу обрали навчання у ВДС.
Для газети «Дзвони Волині» випускники-семінаристи поділилися спогадами про те, яким був їхній шлях до Бога та до вже рідної ВДС.
Василь Гречковський разом із братом Дмитром Нестеруком – одні з небагатьох на курсі, хто вступав до семінарії не відразу після школи, а вже маючи за плечима певний досвід. Закінчивши школу, один відправився на роботу закордон, інший продовжив навчання у професійному училищі. Згодом, натрапивши на оголошення про набір учнів у школу дзвонарів в Мінську, обоє вирішили спробувати себе у цьому.
«Закінчивши ці курси, директор училища запропонував нам залишитися та продовжити навчання», – діляться хлопців, так Дмитро опанував спеціальність читця, а Василь – хориста церковного колективу.
Вже опісля знову разом вирішили вступати до Волинської духовної семінарії.
«Роки навчання тут, у нашій ВДС, це особливий час, де ми здобували не лише духовні знання, а й вчилися послуху та молитві, життю у своєму колективі та поряд зі священниками і монахами. Це особливий досвід, який ми понесемо у життя та будемо впроваджувати у наших сім’ях, селах чи парафіях, як Бог дасть», – ділиться Василь Гречковський.
«З особливим трепетом пригадую нині спільне проживання усіх першокурсників в одній келії. Здавалося б, як можна розмістити близько 30 хлопців усіх разом… Але ні. У семінарії на першому курсі саме таке проживання. Це не тому, що не було місця чи ще щось. Це для того, щоб ми навчилися миритися між собою, знаходити спільну мову, у чомусь поступатися, десь змовчати. Це такий неоціненний, насправді, досвід, отримати який неможливо більше ніде, досвід, який потім ми понесемо у життя, як випускники семінарії, хтось – як майбутні священники», – додає Дмитро Нестерук.
Ще з дитячих років до храму разом з мамою, яка співала в хорі, ходив і Михайло Міцевський. З 7 років хлопець паламарив у рідному Свято-Покровському храмі села Рудники, що на Маневиччині. Тож коли постало питання про вибір закладу освіти, варіантів не було – лише духовна семінарія.
«За роки навчання у ВДС ми прожили цікаве та різноманітне життя. Паломницькі поїздки, семінарські послухи, цікаві та пізнавальні пари. Найбільше нині пригадуються мені заняття з літургіки на третьому курсі, що читав отець Петро Базюк, та «Новий Завіт» отця ректора архімандрита Євменія (Михалевського). Ці лекції були такими, що я і зараз можу переказати їх», – ділиться Михайло Міцевський та зізнається, що надалі покладається на волю Божу і планує продовжити навчання у духовній академії.
Іван Стельмах розповів, що прийшов до храму завдяки другу дитинства. Спершу відвідував храм з цікавості, пізніше – це стало його життям. «Спочатку співав у церковному хорі, пізніше паламарив у храмі. Після закінчення навчання у школі, коли постало питання: як бути далі, яку освіту здобувати, зізнаюся, що вагався», – пригадує юнак та ділиться, що вступив навіть на навчання в університет. Однак, зрозумівши свою помилку та відразу ж покинувши його, вирішив не втрачати рік, а іподияконувати біля владики Анатолія, керуючого Сарненською єпархією.
«За цей час я остаточно зрозумів, що хочу усе своє життя присвятити Богу та церкві, тому і вирішив вступати на навчання до семінарії», – наголошує Іван Стельмах. Волинську, зізнається, обрав тому, що найближче, але жодного разу не пошкодував про це.
«Чотири роки, проведені у стінах Волинської духовної семінарії, – це не лише про навчання, це і виховання молодої людини, і особливі послухи. Усе, що в майбутньому може допомогти душпастирю у житті на парафії», – ділиться Іван Стельмах та зізнається, що наразі планує продовжити навчання у світському закладі, аби в подальшому мати змогу і піклуватися про вірян, і працювати та забезпечувати сім’ю.
Упродовж трьох років навчання класним керівником цьогорічних випусників був отець Степан Ярема. Священник пригадав, що у його студентські роки, класним керівником в першого курсу був отець Аліпій (Сапіга), який проводив просто колосальну роботу з хлопцями, такими різними, складними і об’єднував їх в один колектив. Цей досвід спілкування отець Степан старався використати і у своїй роботі, бо пам’ятав, як важлива була увага класного керівника, який був і батьком, і другом, і вчителем.
«Оскільки у своїх студентів я викладав Новий Завіт в другому класі, і зустрічався з ними три рази на тиждень, то мав багато часу, аби ближче познайомитись, через опрацювання матеріалу з предмету побачити кожного як особистість, полюбити їх, – розповідає отець Степан Ярема та веде далі: – Не так як хотілось часто, та я старався у позаурочний час з печивом, тортиком на чай зайти до хлопців та поговорити просто про щось наболіле!
У третьому та четвертому класах у нас не було спільних уроків. Тож щоб не втратити спілкування, я приходив до них на заміну, або просто йдучи по коридору, заглянув на хвилину, другу, пожартував, щось життєве розказав, або вислухав їх».
Священник зізнається, що «його діти» закінчили семінарію у досить непростий час і для нашої країни, і для нашої Церкви. Та вірить, що знання, отримані за роки навчання, обов’язково стануть для них хорошим фундаментом на подальше духовне життя.
«Нехай Господь береже їх, нехай будуть світлом для світу, добрими пастирями, а ми,
викладачі, як то кажуть, чим могли, тим допомогли», – звертається з настановою отець Степан.
З вітальним словом до випускників Волинської духовної семінарії звернувся і отець ректор архімандрит Євменій (Михалевський), який побажав усім завжди бути істиними християнами, ніколи не розлучатися із Церквою Христовою та за першої нагоди відвідувати її, а головне – дбати про власний християнський моральний образ, адже незалежно від того, куди і кого закине життя, завжди треба залишатися людиною. Цього і ми їм бажаємо!
Любов МАКСИМЧУК
