Сьогоднішня неділя у православному календарі називається неділею торжества Православ’я.
Історично це свято пов’язане з перемогою Церкви над єрессю іконоборства. І що важливо, ця перемога була отримана не силою зброї, а силою слова, силою подвигу, силою чудес і благодаті Божої.
В історії Церкви траплялися різні єретики. Були такі, які говорили, що Іісус Христос не рівний Отцю. Це були аріани. Церква боролася з ними двісті років і перемогла їх. Потім були інші, котрі стверджували, що Дух Святий не рівний Сину. Це були духоборці. Церква також боролася з ними, з Божою допомогою перемогла і на Другому Вселенському соборі утвердила істину Пресвятої Троїці. Були люди, котрі принижували Божу Матір у Її достоїнстві, називали Її не Богородиця, а Христородиця, відмовляючись таким чином визнавати те, що Вона народила Бога во плоті. Це були несторіани, Церква у боротьбі з ними також утвердила вчення, що Матір Божа – це істинна Богородиця.
Багато єресей було в історії Церкви і ось однією з останніх стала єресь іконоборців – людей, котрі відмовлялися від благочестивого звичаю шанування святих ікон, називаючи його ідолопоклонством. Церква перемогла єресь іконоборства тим, що чітко сформулювала істину, чому саме ми шануємо святі ікони. Якщо іконоборці обґрунтовували своє небажання шанувати святі ікони тим, що у Старому Завіті Бог заборонив покланятися священним зображенням, то святі отці пояснювали іконошанування наступним чином: у Старому Завіті зображення Бога Було дійсно неприпустимим, тому що Бога ніхто ніколи не бачив, а значить і не міг зобразити. Навіть такі великі старозавітні праведники, як Авраам, Ілія пророк, Мойсей, хоча й входили в область присутності Божої, і відчували Бога дуже близько біля себе, чули безпосередньо голос Божий, що промовляв до них, однак, все одно, як Мойсей не просив Бога на горі Сінай показати лице Своє, Бог відмовив Йому і, як бачимо далі, заборонив у 2-ій заповіді священні зображення, щоб ізраїльський народ не впав в ідолопоклонство.
Але чи допустимим є священні зображення у новозавітні часи? Святі Отці в суперечці з іконоборцями на Сьомому Вселенському Соборі одностайно висловились, що з пришестям у світ Сина Божого старозавітня заборона на священні зображення втрачає силу. Друга Іпостась Св.Трійці приймає на Себе від Марії Діви Тіло людське і таким чином Бог стає видимим для людини.
Збувається те, про що казав Сам Господь Іісус Христос: «Істинно кажу вам, що багато пророків і праведників бажали бачити те, що ви бачите, і не бачили». І ап. Павел із здивуванням говорить: «Велика благочестя таємниця – Бог явився у плоті». А якщо Бог явився у плоті, значить Невидимий зобразився. Те, що було абсолютно неможливим у Старому Завіті, стає можливим після того, як за словами євангеліста Іоанна Богослова «Слово стало плоттю».
Втілення Сина Божого не лише Бога зробило видимим, але й людей – боговидцями. А відтак і зображення Бога во Христі можливі і цілком допустимі.
Крім того, свт. Василій Великий у свій час звернув увагу на ще один дуже важливий факт: честь, котру ми воздаємо образу, походить до першообразу. Тобто, шануємо ми не фарбу і не дерево, а саму особистість, яка зображена на іконі. І той, хто зображений на ній, приймає наше шанування і нашу любов. Сьогодні ікони оточують нас скрізь і всюди. Ми бачимо ікони у храмі, ікони у наших помешканнях, в робочих кабінетах, в автомобілях. Все це впливає на те, що ми якось і не надто задумуємось про справжню цінність ікони для себе. А був час, коли за шанування ікон потрібно було платити стражданнями, скорботами і навіть самою смертю.
Пригадується середньовічна Грузія. Грузія, дорогі браття та сестри, це країна мучеників. Якщо ми з вами живемо в країні преподобних – преподобних Печерських, Почаївських, Святогорських святих, то Грузія, напевно, єдина країна, названа в честь великомученика, святого Георгія. Протягом усієї історії цю країну терзали завойовники. І часто траплялося так, коли за вірність Христу потрібно було платити своєю кров’ю. І ось черговий ворог – царевич-мусульманин Джелаль-ад-Дін – захоплює Тбілісі. Він наказує зняти купол з кафедрального собору, а сам возсідає на його покрівлі. Внизу, біля мосту через річку Куру поставлені ікони, перед котрими молились багато поколінь грузинських міщан. Царевич наказує жителям міста підходити по одному і, плюнувши на образ, переходити по мосту на інший берег. Біля ікон стоять воїни з мечами, а тому непокірних чекає неминуча смерть.
Підходить перша людина. Хреститься, схиляє голову і в останнє в своєму житті цілує такий рідній для себе образ. Гострий меч в одну мить відсікає голову і тіло першого мученика кидають у річку. Підходить другий, відбувається те ж саме. Потім третій, четвертий…Черга була велика. У цій черзі люди стояли і чекали на свою смерть. Вони переживали, молилися, але, підходячи до ікон, хрестилися, цілували і обезглавлені падали в річку. До пізньої ночі йшли до Христа православні тбілісці, вмивалися кров’ю і відходили на небо. На ікони не плюнув ніхто, тому що плюнути на ікону означало плюнути на Самого Христа. Тільки людина безсовісна може сказати, що православні грузини помирали за ідолів, а не за Христа.
І коли сьогодні в день торжества шанування святих ікон ми прийдемо додому, хай кожен із нас уважно погляне на ікону Спасителя, Богородиці, на образ улюбленого святого, який висить десь у куточку і до якого ми, напевно, вже так звикли. Пригадаймо в той момент християнських мучеників, котрі віддавали за такі ікони життя. Напевно, тоді ікона відкриється для нас по новому і ми побачимо у ній святиню, за котру можна постраждати і навіть померти. Амінь.
Свящ. Михайло Босак
(Луцький кафедральний округ)
