В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!
Нині ми звершуємо одне з найшановніших християнських свят – Вознесіння Господнє. Воно входить до числа найбільших свят нашої Церкви, які ми називаємо дванадесятими. До таких празників відносяться ті, що пов’язані з важливими подіями життя Христа та Його Пречистої Матері. Ці події мали виняткове значення і в справі будівництва спасіння роду людського, що й стало однією з основних причин такого урочистого їх святкування.
Церковний календар складався поступово, адже святкування тих чи інших подій розпочиналося не одночасно. Що стосується Вознесіння, то ще святитель Іоанн Златоуст стверджував, що воно відноситься до розряду найдревніших свят, які були встановлені ще самими Апостолами. Але слід зазначити, що якраз за життя Златоуста відбулася певна трансформація святкування Вознесіння: до того часу воно відзначалося разом із П’ятидесятницею і святкувалося, відповідно, на п’ятдесятий день після Пасхи.
Близько кінця IV століття Вознесіння стали святкувати окремо – на сороковий день після Пасхи, що передусім відповідало історичній правді. В «Діяннях Святих Апостолів» сказано, що Христос, до Свого Вознесіння, «впродовж сорока днів» (Діян. 1:3) являвся учням і говорив їм про Царство Боже.
Останнє повчання та останнє благословення Він надав учням перед самим Вознесінням на Небо. Пообіцявши Апостолам, що вони приймуть силу, коли на них зійде Дух Святий, Спаситель «піднявся перед їхніми очима, і хмара взяла Його з виду їхнього» (Діян. 1:9). З «Діянь» знаємо і те, що Вознесіння Господнє відбулося на горі Єлеон.
Але свято Вознесіння виокремилося від вшанування П’ятидесятниці не лише з суто історичних мотивів. Воно дещо відрізняється й внутрішнім наповненням. Звичайно, всю глибину того, що відбувалося в останні місяці й дні перебування Христа на землі, людині не збагнути. І тільки частину Свого Божественного плану Творець нам відкрив. Описуючи Вознесіння, блаженний Феофілакт мудро зауважує, що ми бачили тільки кінець Воскресіння і не бачили його початку, але натомість – бачили початок Вознесіння, але не бачили його кінця.
Під час Вознесіння Христа на Небо учням довелося вдруге пережити прощання з Ним. Перший раз це було тоді, коли їхнього Вчителя розпинали на Хресті. Апостолів тоді проймав відчай від того, що відбувалося на Голгофі. Вони пережили неймовірний моральний крах всього, що заклав у них Своєю проповіддю Христос. Тепер же Апостоли знову прощаються з улюбленим Учителем, але наскільки далекі вони цього разу від відчаю! Їм ще тільки належить прийняти Святого Духа, але вони точно знають, що це буде, що справа Христа – жива, і що їм відведено роль перших проповідників вчення Спасителя серед людей.
Більше того, вони твердо знають, що Господь, вознісшись на Небо і сівши праворуч Отця, де Йому й належить бути, при цьому не залишив землю Своєю Божественною присутністю. Віднині Христос незримо буде перебувати біля кожного, хто звертатиметься до Нього за допомогою у будь-яких справах, а найперше біля тих, хто шукатиме спасіння безсмертної душі.
Саме про це йдеться і в кондаку свята: «Еже о нас исполнив смотрение, и яже на земли соединив Небесным, вознеслся еси во славе, Христе Боже наш, никакоже отлучайчя, но пребываяй неотступный, и вопия любящим тя: Аз есмь с вами, и никтоже на вы». Справді, виконавши весь замисел про наше спасіння і з’єднавши земне з небесним, Христос не залишив нас! Навпаки, Він став тільки ближчим до людини! Більше того, Він обдарував людину тим, чого вона ніколи не мала, ввів її у те життя, яке залишалося для неї недоступним.
Духовні відчуття Апостолів після того, як вони пережили Вознесіння Спасителя, передає відомий сучасний подвижник благочестя архімандрит Іоанн (Крестьянкін): «У них тепер було вже все: було небо на землі, була вічність у них самих, і вони самі були у вічності». Так, саме тоді, коли Господь зримо покинув наш світ, людина отримала можливість завжди бути з Богом. Вслід за Апостолами, до цього розуміння приходить кожен віруючий у Христа, але тільки той, хто справді любить Господа і прагне до єднання з Ним.
По-справжньому відчути близькість до Бога, досягнути єднання з Ним може лише той, хто в чистоті серця приступає до таїнства Євхаристії, бо саме в ньому Спаситель пропонує Себе Своїм учням. А це означає, що ми повинні дорожити цим безцінним даром Божим, повинні поставити Євхаристичну Чашу в основу нашого духовного життя.
Сьогодні, в це величне свято, всім нам доречно самим собі задати питання: а чи йдемо ми на Небо тим шляхом, який відкрив нам Господь? Його шлях – це й наш шлях. На ньому мусить бути присутня особиста Голгофа, на ньому – багато випробовувань, скорбот, але все це не повинно нас лякати, якщо хочемо бути «спадкоємцями Бога, співспадкоємцями Христа» (Рим. 6:17). В ікосі святу Церква закликає всіх нас земне на землі залишити, попіл – попелу віддати, отверезитися і до висоти очі та думки підняти і почуття простерти до небесних врат.
Хай же Милостивий Господь допоможе нам не лише побачити ці омріяні врата, але й увійти у них і унаслідувати те Царство, в якому вічно царює Цар царюючих і Господь господствуючих! Амінь.
протоієрей Андрій Кузло,
клірик Покровської церкви міста Луцька
