Червона Русь. Межа XIV і XV століть. Смутні часи… Татари, поляки, литовці, німецькі лицарі розривають на шматки і так розтерзану численними князями і князьками, амбітними шляхтичами та задерикуватою голотою землю.
Того дня Острог жив звичайним життям: ремісники у майстернях ладнали свій нехитрий товар, євреї відчиняли двері шинків, то тут, то там цокотіли копита князівських воїнів. За міцними мурами новозбудованого Острозького замку було неспокійно. Слуги метушилися сходами, несли чисті пелюшки та хутряні ковдри.
– Свічки! Свічок побільше, – радісно гукав великий князь Данило Острозький. Міцне древо роду Рюриковичів поповнилося ще одним нащадком: княгиня Василина народила первістка. Міцненький хлопчик сопів у колисці під пильним оком годувальниці, а втішений князь пригортав дружину:
– Буде Феодором – вчитель-грек казав, що то значить дар Божий, – тихо шепотів грізний холмський і турівський володар, ураз зробившись простим земним чоловіком. – Завтра прийде священик, треба охрестити сина. Кажи, хай готуються.
– Добре, князю, – покірно схилила голову Василина.
Вона знала, що із загартованим у боях Данилом сперечатися не варто. Подружжя того дня довго милувалося своїм першим сином, і не знало, що Всевишній подарує їм ще п’ятьох нащадків. Михайло і Дмитро складуть голови у 1399 році, на річці Ворсклі, у битві Вітовта з татарами. Юрій стане правителем Холма, Олександр – родоначальником князів Четвертинських, Анастасія вийде заміж… А Федір буде видатним полководцем, якому вклонятимуться європейські державці, мужнім воїном, який приноситиме на своїх знаменах славні перемоги для Русі, а потім – святим, чиї нетлінні мощі у Дальніх печерах Київської Лаври ще раз підтвердять: дивен Бог у святих своїх.
Перша літописна згадка про князя Феодора Острозького згадується у грамоті 1385 року, коли він отримав як посаг за дружиною Агафією Бродівську волость. Уже наступного року про нього пишуть, як про намісника Луцька, а литовські і польські правителі – Ягайло, Ядвіга, Вітовт – підтверджують право князя Феодора на Острог, Межирич, Корець, Заслав та ще ряд міст. Він неквапом, але впевнено виходив з-під упливу Любартовичів і будував власну православну державу в державі. Гострий розум, фінансова незалежність та військовий авторитет, що зміцнів після тріумфальних боїв під Смоленськом, дозволяли князю Острозькому не озиратися, а йти вперед. А вже 15 липня 1410 року була битва під Грюнвальдом. Феодор Острозький стояв на чолі 51-ї литовської хоругви, що складалася із волинських полків, особливо відзначився під Танненбергом, де взяв, здавалося б, неприступний замок Рейсінберг. Навалу тевтонців було зупинено, а князь повернувся на Волинь переможцем.
У 1430-тих князь воював із поляками на землях Волині та Поділля, прогнав польську армію із Брацлава, Луцька, Кам’янця, Кременця, Смотрича. На річці Морахві біля Копостирина, Феодор розбив ущент 20 000-не військо і нарешті добився свого: король Ягайло капітулював і видав-таки указ про свободу православної віри. Цим законом руські шляхтичі були урівняні в правах з польськими.
Феодор Острозький трудився і на іншому поприщі й не шкодував золота на зведення нових храмів у своїх володіннях. Величний Богоявленський собор в Острозі, Крилошанська церква у Галичі були збудовані ще в 1413 році. Титанічні зусилля князь клав і для захисту Православ’я та простого люду від примусового окатоличення. Утім, майже фанатична любов до своєї віри поєднувалася у Феодора Острозького з повагою до іновірців. Костел в ім’я Успіння Пресвятої Діви Марії в Острозі був збудований ним для монахів-домініканців, котрі з’явилися в княжій резиденції у 1432 році, і досі є прикрасою древнього міста. Вочевидь, князь хотів показати приклад примирення та взаєморозуміння для підданих, як і право сповідувати свою рідну віру, без нав’язування її для інших. Він уже тоді був практично святим.
Довірливість та добродушність князя зіграла з ним поганий жарт. Йшов 1435 рік. Вже впала Кам’янець-Подільська фортеця. Уже здавалося, що Ягайло і Польща не були настільки небезпечними суперниками. Авторитет князя зростав, росла і його могутність. Та удар прийшовся в спину: князь Свидригайло, якого Феодор звільнив із ув’язнення в Кременецькому замку ще в 1420 році, злякався міці Острозького і підступом ув’язнив його. Але тут на захист свого володаря стали волиняни, підняли бунт і князя було звільнено. Феодор Острозький не тримав зла на Свидригайла і знову показав приклад християнської віри – тепер уже її всепрощення. Одним помахом руки Свидригайла могли б стерти з лиця землі, а князь і далі приходив на допомогу кривдникові.
Благородство та військову доблесть князя Острозького підкреслювали навіть польські історики з їх дещо заангажованим поглядами. Ян Длугош, Мацєй Стрийковський називали Феодора «мужем хоробрим і войовничим». А він перемагав у битвах – поляки, татари тремтіли від шабель Острозького. Битва під Вількорами стала переломною віхою в житті князя.
Чи не тоді, коли поліг «весь цвіт українського шляхетства», поклавши і безліч ворогів, у нього вперше промайнула думка про чернецтво. Ще майже два роки він впорядковував справи, а у 1440 році католицька Європа затамувала подих – наймогутніший магнат Волині і Поділля, один із найвпливовіших державців Червоної Русі “…преобразил земного княжения славу во иночества облик смиренный и вместо врагом видимых на невидимых ополчился еси”. На піку економічної могутності та політичного впливу великий князь Феодор Острозький разом із дружиною Агафією приймає постриг у Києво-Печерській обителі. Духовний подвиг і глибина його смирення була незрозумілою для більшості – правитель, який міг купити всі монастирі Русі з усіма насельниками, прилеглими територіями і ще безліччю, зодягнув простий одяг і нарівні з іншими іноками став подвизатися не тільки постом і молитвою, а й тяжкою фізичною працею – рубав дрова, працював у полі, на будівництві, тягав воду, доглядав за хворими та каліками.
Жив аскетом – у печері, спав на землі. Сухорляву постать князя важко було відрізнити від інших монахів. Такий же смиренний погляд додолу, тихий голос, спокійні рухи. Тільки інколи під іночеським одягом можна було помітити міцну статуру, не властиву монахові, та в погляді часом з’являлася незрозуміла іншим твердість. А ночами печеру, де молився князь, осяювало дивовижне, наче неземне, світло, хоч ні свічок, ні вогню там зроду не було. Незримим світлом ізсередини сяяв і сам Феодор, – Феодосій, таким було ім’я князя при постригові. Смертельні небезпеки свого буремного життя, фантастичне багатство, мирську славу, випробування владою приніс він на вівтар тихої молитви у стінах Печерської обителі.
Господь дарував князю довге життя. 11 (24) серпня 1483 року Феодор Острозький тихо спочив, проживши 123 роки. А через століття монахи Києво-Печерської обителі знайшли його чесні мощі нетлінними. Святого було канонізовано як преподобного Феодора, князя Острозького. Через 200 років, у 1638-му, Атанасій Кальнофойський писав, що преподобний Феодор відкрито спочиває у Феодосіївській печері „в целом теле”, а вже у 1643 р. ім’я преподобного Феодора Острозького згадується в службі преподобним отцям, котрі в Дальніх печерах спочивають, разом з Феодосієм, Іларіоном та Кукшею Печерськими. Її було складено на прохання Петра Могили.
Заступництва перед Престолом Господнім преподобного князя Феодора Острозького, пам’ять якого Православна Церква згадує у День незалежності України, просять ті, хто не може позбавитися від нездорового прагнення до грошей і збагачення. Чомусь немає сумніву, що той, хто зміг, заради любові до Бога, відкинути усі власні колосальні земні багатства, своїми молитвами зможе покрити всіх, хто з вірою до нього звертається.
