У кожного з нас є знайомі, які з подивом дивляться на наші збори до храму. На їхніх обличчях написане глибоке нерозуміння, а часом і обурення: «Ну гаразд, вдарився ти у віру, хай уже. Але навіщо ж у храм ходити, стільки часу й сил на це витрачати?! Ось я, приміром, теж віруюча. Але я вірю в душі. Бог у мене в душі, і мені не потрібні ніякі зовнішні ритуали. Та згадай, як недавно сатирик Михайло Задорнов сказав: «Для спілкування з Богом мені не потрібні ніякі посередники!»
Запевнення в тому, ніби в наших критиків «Бог у душі», не варте серйозного ставлення. Такий стан є найвищим ідеалом духовного життя, і якби слова «Бог у мене всередині» сказав преподобний Серафим Саровський — ці слова мали б вагу, бо вони були б чесним свідченням про плід його подвигу. Якби пустельник сказав, що він привчив себе до безперервної внутрішньої молитви, і тому віддаленість храму, який він відвідує лише зрідка, для нього вже не відчутна — у таких устах такі слова теж були б виправдані. Але коли ми чуємо такі слова від обивателів… Тоді в нас є право поцікавитися: внаслідок яких саме духовних подвигів Ви досягли такого успіху? Розкажіть, як саме Ви переживаєте присутність Бога у Вашій душі? Ви можете відрізнити у Вашому душевному досвіді: ось це — «присутність Бога», а ось це — прояв звичайних людських якостей: відчуття краси, гармонії, почуття совісті, людська приязнь?.. Не можете? Значить, Ви не помітили того моменту, коли Бог, Творець Всесвіту, увійшов у Ваше життя і у Вашу душу? Хіба можна таке не помітити? Так, може, Він і не входив узагалі?
Так, може, Ви сплутали — і ототожнили віру в Бога з присутністю Самого Бога? Втім, зачекайте, а віра взагалі у Вас є? Віра — це ж не просто пасивна згода: «ну добре, я згодна, що Щось там таке є…» Віра — це прагнення до того, щоб виявилося правдою те, що зважилася полюбити душа… Віра — це дія, прагнення до того, що вже доторкнулося до нашого життя, кинуло в нього свій відблиск, але ще не увійшло в нього цілком… Але ті, хто кажуть: «у мене моя віра, і вона в душі», кажуть це з такими тьмяними очима, що важко повірити, ніби вони хоча б колись відчували поривання до Бога.
Не можна любити, не проявляючи своєї любові, не роблячи хоча б якихось рухів до коханої людини. Так само не можна вірити, ніяк не виявляючи своєї віри в зовнішніх діях. Троянда, яку дарують коханій, сама по собі їй не потрібна. Ця квітка їй дорога не своєю власною красою, а тим відблиском, який поклала на неї любов того, хто її подарував. Квіти куплені й квіти подаровані зовсім по-різному оживляють кімнату. Якщо чоловік стверджує, що він любить когось, але нічого не робить в ім’я свого кохання: не шукає зустрічей, нічого не дарує, не приділяє часу для спілкування, нічим не жертвує — значить, він просто хвалиться перед своїми, вже закоханими, друзями: «мовляв, і я нічим не гірше, і в мене вже є кохана!»
Читати також: Ходити до храму потрібно, але чому щонеділі? Для чого цей фанатизм?
Отже, ви, ті, хто стверджує, що у вас «Бог у душі» — що ви зробили для того, щоб очистити свою душу для настільки дивовижного Відвідувача? Як і яким ім’ям ви покликали Його? Що змінилося у вас від цієї Зустрічі? Полюбили ви Того, Кого зустріли? І що ви робите заради цієї любові? Якщо ці питання вганяють вас у здивоване мовчання — так хоча б не вважайте себе вищими за тих, хто бодай щось робить для того, щоб перебувати з Богом! Ті, хто вічно стоїть — не гордуйте тими, хто йде, навіть якщо вони спотикаються!
Такі питання можна поставити тим, хто свої лінощі виправдовує своєю вдаваною «духовністю». Але ж і нам самим важливо усвідомити — навіщо ж ми ходимо до храму. Послухати проповідь? Для цього сьогодні можна включити радіоприймач. Помолитися? Молитися можна скрізь і в будь-який час. Більше того, саме така порада апостола: «Безупинно моліться». Принести пожертву? Сьогодні збирачів багато й на вулицях. Подати поминальну записку? Її можна передати через знайомих. Поставити свічку? Так її можна поставити і перед домашнім образом. Так навіщо ж ми ходимо в храм?
Більше того, деякі люди кажуть, що якщо вони хочуть помолитися, то вони йдуть у ліс, до річки або до моря, і там, у Богозданному Храмі, їм легше відчути велич Творця й прославити Його. Навіщо ж, кажуть вони, нам із безкрайнього Храму заходити під тісні склепіння храму рукотворного?
Щоб зрозуміти це, давайте на хвилину вийдемо за межі християнського храму. Згадаймо: найважливіша проблема язичницьких релігій — це питання про те, які жертви люди повинні приносити богам. Коли треба приносити жертву. У чому має полягати ця жертва. За яким ритуалом вона повинна бути принесена. Якому з численних богів… Про це говорять книги, які пояснюють язичницькі церемонії.
Але в Євангелії ми бачимо щось протилежне. Якщо язичники говорять про те, яку жертву люди повинні принести Богу, то Євангеліє каже про те, яку жертву Бог приніс людям: Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, а щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох! (Мф. 20, 28); Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне (Ін. 3, 16).
Біблійні жертвоприношення потрібні не Богу, а людям. Люди просто повинні навчитися бути вдячними. Люди повинні навчитися хоча б частину свого життя, свого майна і свого часу (згадайте заповідь про суботу) вміти відставляти від себе й пропонувати перед лице Господнє. Не тому, що Богу потрібна ця приділена Йому частина. А тому, що люди тим самим вчаться жертовній любові.
Лише на десяту чи соту частину релігія складається з того, що в неї вносять люди. Головне в релігії те, що приносить у неї Бог. Головне не те, що люди роблять заради Бога, але те, що Бог робить заради людей. Головне в релігії не те, що люди приносять до храму, а те, з чим вони з храму йдуть.
Те, що ми можемо принести Богу, ми можемо принести Йому в будь-якому місці. Все, що є у світі, і так належить Йому. Але є така частинка буття, в якій Бог дозволив царювати не Собі, а іншому. Це моя душа. Це та кімнатка в нескінченній будівлі Всесвіту, куди Творець не входить без дозволу. І від нас залежить, на службу чому ми поставимо свою свободу, даровану нам Богом. Чи будемо ми служити Богу, або собі самим і своїм примхам та похоті. Єдине, чим ми можемо збагатити безмежну владу Господа — це якщо ми й свою вільну волю віддамо Йому. Ніхто не зможе замість мене принести Богу в жертву мою волю. Тільки я сам володію нею і я сам можу принести її до престолу Божого. Принести ж присягу на вірність і сказати: «Господи, воля Твоя, а не моя нехай буде! Дякую Тобі за все, що Ти побажаєш привнести в моє життя! Дай мені можливість послужити Тобі кожним моїм подихом», — можна в будь-якому місці.
Для того, щоб християнин міг принести жертву Богу, він не потребує храму. Але в релігії є не тільки те, що ми даємо. Важливіше те, що ми отримуємо. Важливо не те, навіщо ми шукаємо Бога. Важливіше те, навіщо Він шукає нас.
Навіщо ми найчастіше приходимо в храм і звертаємося з благанням до Бога — добре відомо. Ми схильні в Богові бачити такий собі генератор гуманітарної допомоги: «Дай, Господи, нам побільше здоров’я, побільше успіху й надбавки до зарплати!..» А ось навіщо Бог шукає нас? Він хоче в нас щось забрати? Чи дати?
Навіщо закликає Його Слово: Прийдіть до Мене всі струджені та обтяжені (Мф. 11, 28)?.. Немає в цього заклику продовження на зразок: «І ви віддасте Мені те-то…» Іншим передвістям закінчується це запрошення, воно говорить про те, що Бог зробить заради тих, хто відгукнеться: «І Я заспокою вас… знайдете спокій душам вашим».
Отже, Бог кличе нас до Себе, щоби щось вручити нам. Що ж? Знання — «Навчіться від Мене»… Дух — «Прийміть від духу Мого»… Любов, мир і радість — «Перебувайте в любові Моїй… Світ Мій даю вам… Радість Моя в вас нехай буде…» Але Христос дає нам іще щось немислиме…
«Перебувайте в мені, і Я в вас… Прийміть, це є кров Моя, що за вас проливається…» Усього Себе Христос довіряє людям. І Свою божественність, і Свою людскість.
У сучасній медицині є така процедура: людині роблять переливання її ж власної крові. З її тіла виводять її кров, очищують від якихось шкідливих домішок або, навпаки, збагачують тими компонентами, які організм хворого вже не може сам виробляти в необхідній кількості. І така, знезаражена й збагачена, кров тут же вливається назад у тіло людини. Щось подібне відбувається й у наших стосунках зі Христом. Бог стає людиною. Він бере в Себе наше єство, яке дійшло до стану тління, в Собі його зцілює, насичує Божественністю, Вічністю, Безсмертям, і Своє людське Тіло, яке вже пройшло через смерть і воскресло, повертає нам. Свою людську кров, насичену Божественними потоками, Він вливає в нас, щоб ми в собі носили зачаток Воскресіння й були причасниками Вічності.
Отже, у храм ми приходимо для того, щоб щось у ньому отримати. Храм — це стіни, збудовані навколо Таїнства Причастя. Таїнство ж полягає у тому, що до людей простягнута рука з Дарами. Тому відвідування храму — не тяжка повинність, а дивовижний привілей. Нам дане право стати спільниками Тайної Вечері. Нам дана можливість стати «причасниками Божої природи». Нам дана можливість доторкнутися до тієї Енергії, яку не в силах виробити жодна електростанція у світі.
Ті, хто каже, що їм храми й посередники не потрібні, навряд чи вважають авторитетним для себе слово Євангелія. Але, можливо, вони відчують людську достовірність у словах улюбленого всіма Вінні-Пуха. Одного разу, у відповідь на пропозицію П’ятачка скласти пісеньку, Вінні-Пух сказав: «але це не так просто. Адже поезія — це не така річ, яку ви знаходите, це річ, яка знаходить вас. І все, що ви можете зробити, це піти туди, де вас можуть знайти».
Бог шукав нас. І знайшов. Нам же просто треба піти й стати в таке місце, де Бог найближче підходить до людей, у таке місце, де Він небачені дари роздає людям. Якщо Чашу з причастям Христос подає нам через Царські врата храму — чи варто нам відвертати носа і запевняти: «Бог і так у мене в душі»?
Христос сказав, де Він нас чекає і що бажає нам дати. Він, Вічний, бажає з нами зустрітися й з’єднатися в цьому житті — для того, щоб у майбутньому, вічному нашому житті ми не стали непоправно самотні.
Так чи ввічливо буде, отримавши повідомлення про те, що хтось нас чекає на зустріч на площі Пушкіна, у призначений час вирушати на прогулянку по вулиці Льва Толстого? Якщо зустріч не відбулася — хто в такому випадку буде винен?.. Певна річ — «Пушкін»!
Невже ж так нестерпно важко розкрити свої руки для того, щоб у них можна було вкласти Дари?
