5 C
Lutsk
Неділя, 23 Лютий, 2020
Основи православ'я

Навіщо ходити до храму, якщо Бог у мене в душі?

У кожного з нас є знайомі, які з подивом дивляться на наші збори до храму. На їхніх обличчях написане глибоке нерозуміння, а часом і обурення: «Ну гаразд, вдарився ти у віру, хай уже. Але навіщо ж у храм ходити, стільки часу й сил на це витрачати?! Ось я, приміром, теж віруюча. Але я вірю в душі. Бог у мене в душі, і мені не потрібні ніякі зовнішні ритуали. Та згадай, як недавно сатирик Михайло Задорнов сказав: «Для спілкування з Богом мені не потрібні ніякі посередники!»

Запевнення в тому, ніби в наших критиків «Бог у душі», не варте серйозного ставлення. Такий стан є найвищим ідеалом духовного життя, і якби слова «Бог у мене всередині» сказав преподобний Серафим Саровський — ці слова мали б вагу, бо вони були б чесним свідченням про плід його подвигу. Якби пустельник сказав, що він привчив себе до безперервної внутрішньої молитви, і тому віддаленість храму, який він відвідує лише зрідка, для нього вже не відчутна — у таких устах такі слова теж були б виправдані. Але коли ми чуємо такі слова від обивателів… Тоді в нас є право поцікавитися: внаслідок яких саме духовних подвигів Ви досягли такого успіху? Розкажіть, як саме Ви переживаєте присутність Бога у Вашій душі? Ви можете відрізнити у Вашому душевному досвіді: ось це — «присутність Бога», а ось це — прояв звичайних людських якостей: відчуття краси, гармонії, почуття совісті, людська приязнь?.. Не можете? Значить, Ви не помітили того моменту, коли Бог, Творець Всесвіту, увійшов у Ваше життя і у Вашу душу? Хіба можна таке не помітити? Так, може, Він і не входив узагалі?

Так, може, Ви сплутали — і ототожнили віру в Бога з присутністю Самого Бога? Втім, зачекайте, а віра взагалі у Вас є? Віра — це ж не просто пасивна згода: «ну добре, я згодна, що Щось там таке є…» Віра — це прагнення до того, щоб виявилося правдою те, що зважилася полюбити душа… Віра — це дія, прагнення до того, що вже доторкнулося до нашого життя, кинуло в нього свій відблиск, але ще не увійшло в нього цілком… Але ті, хто кажуть: «у мене моя віра, і вона в душі», кажуть це з такими тьмяними очима, що важко повірити, ніби вони хоча б колись відчували поривання до Бога.

Не можна любити, не проявляючи своєї любові, не роблячи хоча б якихось рухів до коханої людини. Так само не можна вірити, ніяк не виявляючи своєї віри в зовнішніх діях. Троянда, яку дарують коханій, сама по собі їй не потрібна. Ця квітка їй дорога не своєю власною красою, а тим відблиском, який поклала на неї любов того, хто її подарував. Квіти куплені й квіти подаровані зовсім по-різному оживляють кімнату. Якщо чоловік стверджує, що він любить когось, але нічого не робить в ім’я свого кохання: не шукає зустрічей, нічого не дарує, не приділяє часу для спілкування, нічим не жертвує — значить, він просто хвалиться перед своїми, вже закоханими, друзями: «мовляв, і я нічим не гірше, і в мене вже є кохана!»

Читати також: Ходити до храму потрібно, але чому щонеділі? Для чого цей фанатизм?

Отже, ви, ті, хто стверджує, що у вас «Бог у душі» — що ви зробили для того, щоб очистити свою душу для настільки дивовижного Відвідувача? Як і яким ім’ям ви покликали Його? Що змінилося у вас від цієї Зустрічі? Полюбили ви Того, Кого зустріли? І що ви робите заради цієї любові? Якщо ці питання вганяють вас у здивоване мовчання — так хоча б не вважайте себе вищими за тих, хто бодай щось робить для того, щоб перебувати з Богом! Ті, хто вічно стоїть — не гордуйте тими, хто йде, навіть якщо вони спотикаються!

Такі питання можна поставити тим, хто свої лінощі виправдовує своєю вдаваною «духовністю». Але ж і нам самим важливо усвідомити — навіщо ж ми ходимо до храму. Послухати проповідь? Для цього сьогодні можна включити радіоприймач. Помолитися? Молитися можна скрізь і в будь-який час. Більше того, саме така порада апостола: «Безупинно моліться». Принести пожертву? Сьогодні збирачів багато й на вулицях. Подати поминальну записку? Її можна передати через знайомих. Поставити свічку? Так її можна поставити і перед домашнім образом. Так навіщо ж ми ходимо в храм?

Більше того, деякі люди кажуть, що якщо вони хочуть помолитися, то вони йдуть у ліс, до річки або до моря, і там, у Богозданному Храмі, їм легше відчути велич Творця й прославити Його. Навіщо ж, кажуть вони, нам із безкрайнього Храму заходити під тісні склепіння храму рукотворного?

Щоб зрозуміти це, давайте на хвилину вийдемо за межі християнського храму. Згадаймо: найважливіша проблема язичницьких релігій — це питання про те, які жертви люди повинні приносити богам. Коли треба приносити жертву. У чому має полягати ця жертва. За яким ритуалом вона повинна бути принесена. Якому з численних богів… Про це говорять книги, які пояснюють язичницькі церемонії.

Але в Євангелії ми бачимо щось протилежне. Якщо язичники говорять про те, яку жертву люди повинні принести Богу, то Євангеліє каже про те, яку жертву Бог приніс людям: Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, а щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох! (Мф. 20, 28); Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне (Ін. 3, 16).

Біблійні жертвоприношення потрібні не Богу, а людям. Люди просто повинні навчитися бути вдячними. Люди повинні навчитися хоча б частину свого життя, свого майна і свого часу (згадайте заповідь про суботу) вміти відставляти від себе й пропонувати перед лице Господнє. Не тому, що Богу потрібна ця приділена Йому частина. А тому, що люди тим самим вчаться жертовній любові.

Лише на десяту чи соту частину релігія складається з того, що в неї вносять люди. Головне в релігії те, що приносить у неї Бог. Головне не те, що люди роблять заради Бога, але те, що Бог робить заради людей. Головне в релігії не те, що люди приносять до храму, а те, з чим вони з храму йдуть.

Те, що ми можемо принести Богу, ми можемо принести Йому в будь-якому місці. Все, що є у світі, і так належить Йому. Але є така частинка буття, в якій Бог дозволив царювати не Собі, а іншому. Це моя душа. Це та кімнатка в нескінченній будівлі Всесвіту, куди Творець не входить без дозволу. І від нас залежить, на службу чому ми поставимо свою свободу, даровану нам Богом. Чи будемо ми служити Богу, або собі самим і своїм примхам та похоті. Єдине, чим ми можемо збагатити безмежну владу Господа — це якщо ми й свою вільну волю віддамо Йому. Ніхто не зможе замість мене принести Богу в жертву мою волю. Тільки я сам володію нею і я сам можу принести її до престолу Божого. Принести ж присягу на вірність і сказати: «Господи, воля Твоя, а не моя нехай буде! Дякую Тобі за все, що Ти побажаєш привнести в моє життя! Дай мені можливість послужити Тобі кожним моїм подихом», — можна в будь-якому місці.

Для того, щоб християнин міг принести жертву Богу, він не потребує храму. Але в релігії є не тільки те, що ми даємо. Важливіше те, що ми отримуємо. Важливо не те, навіщо ми шукаємо Бога. Важливіше те, навіщо Він шукає нас.

Навіщо ми найчастіше приходимо в храм і звертаємося з благанням до Бога — добре відомо. Ми схильні в Богові бачити такий собі генератор гуманітарної допомоги: «Дай, Господи, нам побільше здоров’я, побільше успіху й надбавки до зарплати!..» А ось навіщо Бог шукає нас? Він хоче в нас щось забрати? Чи дати?

Навіщо закликає Його Слово: Прийдіть до Мене всі струджені та обтяжені (Мф. 11, 28)?.. Немає в цього заклику продовження на зразок: «І ви віддасте Мені те-то…» Іншим передвістям закінчується це запрошення, воно говорить про те, що Бог зробить заради тих, хто відгукнеться: «І Я заспокою вас… знайдете спокій душам вашим».

Отже, Бог кличе нас до Себе, щоби щось вручити нам. Що ж? Знання — «Навчіться від Мене»… Дух — «Прийміть від духу Мого»… Любов, мир і радість — «Перебувайте в любові Моїй… Світ Мій даю вам… Радість Моя в вас нехай буде…» Але Христос дає нам іще щось немислиме…

«Перебувайте в мені, і Я в вас… Прийміть, це є кров Моя, що за вас проливається…» Усього Себе Христос довіряє людям. І Свою божественність, і Свою людскість.

У сучасній медицині є така процедура: людині роблять переливання її ж власної крові. З її тіла виводять її кров, очищують від якихось шкідливих домішок або, навпаки, збагачують тими компонентами, які організм хворого вже не може сам виробляти в необхідній кількості. І така, знезаражена й збагачена, кров тут же вливається назад у тіло людини. Щось подібне відбувається й у наших стосунках зі Христом. Бог стає людиною. Він бере в Себе наше єство, яке дійшло до стану тління, в Собі його зцілює, насичує Божественністю, Вічністю, Безсмертям, і Своє людське Тіло, яке вже пройшло через смерть і воскресло, повертає нам. Свою людську кров, насичену Божественними потоками, Він вливає в нас, щоб ми в собі носили зачаток Воскресіння й були причасниками Вічності.

Отже, у храм ми приходимо для того, щоб щось у ньому отримати. Храм — це стіни, збудовані навколо Таїнства Причастя. Таїнство ж полягає у тому, що до людей простягнута рука з Дарами. Тому відвідування храму — не тяжка повинність, а дивовижний привілей. Нам дане право стати спільниками Тайної Вечері. Нам дана можливість стати «причасниками Божої природи». Нам дана можливість доторкнутися до тієї Енергії, яку не в силах виробити жодна електростанція у світі.

Ті, хто каже, що їм храми й посередники не потрібні, навряд чи вважають авторитетним для себе слово Євангелія. Але, можливо, вони відчують людську достовірність у словах улюбленого всіма Вінні-Пуха. Одного разу, у відповідь на пропозицію П’ятачка скласти пісеньку, Вінні-Пух сказав: «але це не так просто. Адже поезія — це не така річ, яку ви знаходите, це річ, яка знаходить вас. І все, що ви можете зробити, це піти туди, де вас можуть знайти».

Бог шукав нас. І знайшов. Нам же просто треба піти й стати в таке місце, де Бог найближче підходить до людей, у таке місце, де Він небачені дари роздає людям. Якщо Чашу з причастям Христос подає нам через Царські врата храму — чи варто нам відвертати носа і запевняти: «Бог і так у мене в душі»?

Христос сказав, де Він нас чекає і що бажає нам дати. Він, Вічний, бажає з нами зустрітися й з’єднатися в цьому житті — для того, щоб у майбутньому, вічному нашому житті ми не стали непоправно самотні.

Так чи ввічливо буде, отримавши повідомлення про те, що хтось нас чекає на зустріч на площі Пушкіна, у призначений час вирушати на прогулянку по вулиці Льва Толстого? Якщо зустріч не відбулася — хто в такому випадку буде винен?.. Певна річ — «Пушкін»!

Невже ж так нестерпно важко розкрити свої руки для того, щоб у них можна було вкласти Дари?

Диякон Андрій Кураєв

Джерело

Для чого ходити до храму щонеділі

Вас може зацікавити

Три євангельські заповіді від прп. Амвросія Оптинського, необхідні для спасіння

Редактор Головний

Чи обов’язково відчувати щось особливе після причастя?

Редактор Головний

Чи потрібно постувати дітям?

Редактор Головний