Давайте задумаємося над цими, здавалося б, дуже простими словами: любити ближнього, як самого себе. І тут варто поставити питання самим собі: а як ми себе любимо? У чому виражається ця любов? Що зможемо ми дати ближньому з оглядкою на самих себе?
І це питання не пусте. Адже за фактом може виявитися, що любити ближнього, як самого себе, це надати йому можливість потурати своїм пристрастям, як тілесним, так і душевним. Тому що для дуже багатьох любов до себе проявляється саме таким чином. Адже що є себелюбство, як не потурання власним гріховним бажанням?
Очевидно, що слова Христа «волюби… як самого себе» мають на увазі не себелюбство, а щось інше.
Проблема багатьох наших одновірців в тому, що вони не вміють по-справжньому любити себе, не мають гідності, не поважають себе, а перш за все – не поважають в собі образ Божий.
Ми створені за образом Господа і наша життєва мета – стати Його подобою. Очиститися від пристрастей, підпорядкувати собі всі свої потреби, як тілесні, так і душевні, і зростати в любові.
Якщо ми цього не робимо, якщо повільно кожен день вбиваємо свою душу гріхами, а тіло руйнуємо пристрастями, це не любов до себе. Це ненависть. Так чи зможемо ми після цього всього полюбити ближнього?
Тому-то серед нас так багато нерозуміння, неприйняття, суперечок, образ, заздрості, обману, сліз і злоби. Все це плоди ненависті до себе і до ближнього і, як наслідок, до Бога.
Тільки тоді, коли ми усвідомлюємо, що і ми і наші ближні, є образ Господа, тільки тоді, коли почнемо цей образ цінувати і берегти, тільки тоді – ми зможемо полюбити по-справжньому – і себе, і ближніх, і Бога.
