У періоди найжорстокіших переслідувань Церкви ми по-людськи чекаємо, коли закінчаться гоніння і церковне життя увійде до звичної колії.
Рано чи пізно це станеться. Адже так було на всі віки: періоди гонінь змінювалися періодами благоденства.
Однак зовнішнє благоденство Церкви не є її обов’язковим станом.
З початку своєї історії народ Божий проходив через випробування. І саме цей стан для справжніх віруючих був нормальнішим і звичнішим, ніж дні благоденства та торжества. Більше того, скорботи завжди були запорукою випробування віри.
Про це говорить апостол, порівнюючи віру християнина, перевірену скорботами, із золотом: «Цьому радійте, посумувавши тепер трохи, якщо треба, від різних спокус, щоб випробувана віра ваша виявилася коштовнішою за золото, що гине, хоч і очищається вогнем…» (1 Пет. 1:6–7).
Адже навіть у епохи, коли Церква формально тріумфувала, багато праведників вирушали в пустелі та інші відокремлені місця, щоб не спокушатися спокусами світу, – саме так з’явилося чернецтво.
Та й ми самі з власного життєвого досвіду знаємо, як нелегко у ситому спокійному житті зберегти істинно християнський вогонь віри. І навіть якщо зовні у нас все благополучно, у собі ми часто переживаємо сильні спокуси і ведемо запеклу духовну боротьбу.
Зараз, коли ми страждаємо від явних зовнішніх переслідувань, у душі майже не залишається місця для внутрішніх спокус, а молитва ще більш щиро виривається з наших скорботних сердець.
Так і багато сповідників, які пережили гоніння від безбожних властей у минулому столітті, свідчили, що ніколи їм так не молилося, як у в’язницях, таборах та в засланнях.
Але й у цей період Господь точно знає міру скорбот, яку може понести кожен із нас, і ніколи не допускає ношу важче, ніж ми здатні витерпіти.
І дуже може бути, якщо Господь сподобить нас дожити до тихіших і мирніших часів, ми згадуватимемо цей період в історії нашої Церкви як найкращі роки нашого духовного життя.
