1579 рік. Біле немилосердно палюче сонце, пил стовпом на дорогах Казані. Пил і попіл від недавньої пожежі – тиждень тому тут палахкотіла страшна пожежа. Почалася вона біля церкви святого Миколи, перекинулася на Казанський Кремль.
Довгі години палахкотіла заграва, голосили жінки, плакали діти – а ну ж, як на будинки перекинеться, що буде?! А багато хто злорадно посміювався – де ж ваш Бог був, що церква-то згоріла? Видно брешуть все попи ваші – геть все палахкотіло. І що скажеш на це? І справді, багато в ті дні у вірі своїй засумнівалися – може, не до вподоби Богу, що навертаються до Христа з ісламу? “Віра Христова, – каже літописець, – стала притчею і наругою»…
У тому вогні залишилися без даху над головою багато сімей, але робити нічого, ніхто згорілого не поверне, а будуватися треба скоро – до зими встигнути. Поспішав з будівництвом в числі інших погорільців і стрілець Данило Онучин. У Данила була дочка Матрона. Їй батьківські скорботи були менше зрозумілі – для дітей і пожежа – потіха – стільки всього залишається після – де скельце красиве, де камінчик небачений. Тільки до вечора, коли спати лягати, згадується, що після пожежі все не так, незвично.
Однієї ночі Матрона прокинулася від небаченого – з’явилася їй уві сні Сама Матір Божа – Пресвята Богородиця. І не просто з’явилася, а повеліла Свою ікону з-під землі дістати. Осяяла світлом яскравим – і прокинулася дівчинка. Все-то у вас сни та видіння, все-то вам ввижається, усе дива у вас нескінченні – скаже скептик, читаючи ці рядки. І випередить нашу розповідь, адже саме так дев’ятирічній Матрьоші й відповіли домашні.
«Сни бувають іноді від Бога, але видіння тільки святим бувають, так що краще снам значення не надавати», – сказали батьки. І мали рацію. Тільки все ж сон той був видінням, адже повторився він вдруге і на третю ніч. Тоді батьки вирішили перевірити слова дівчинки.
Матрьоша з матір’ю вирушили на те місце, де, як пам’ятала дівчинка зі сну, повинна була знаходитися ікона. Почали копати. Ще глибше, ще – невже вона! І точно – ікона Пресвятої Богородиці. Очистили її від пилу, землі… Але як же вона там опинилася? Мабуть, ще давно таємні сповідники християнства так заховали ікону Цариці Небесної.
Звістка про чудесне набуття ікони пронеслася швидше, ніж найшвидший птах, і ось уже до цього дивовижного місця поспішають священники навколишніх храмів, архієпископ Єремія, благоговійно приймаючи ікону, урочисто переносить її в храм свт. Миколи, звідки після молебню перенесли її з Хресним ходом у Благовіщенський собор – перший православний храм міста Казані. Відразу стало ясно, що ікона чудотворна – вже під час Хресної ходи прозріли два казанських сліпці. Ми навіть знаємо їхні імена: Йосип і Микита.
І ті, хто ще кілька днів тому насміхалися над православною вірою, зніяковіло поспішали до ікони – з проханнями – Царице Небесна, допоможи, подай, зціли!
Ці чудеса стали першими в довгому списку чудес і зцілень. Історія набуття ікони так вразила царя Івана Грозного, що він наказав спорудити Казанський собор і заснувати жіночий монастир. Там через деякий час прийняли чернечий постриг Матрона і її мама.
Образ Казанської Пресвятої Богородиці за типом налужить до ікон Одигітрія – Путеводительниця, і, справді, багатьом нашим співвітчизникам вона не раз вказувала вірний шлях. Не тільки державним мужам вказувала шлях ікона – за доброю традицією саме цим образом благословляють на шлюб молодих батьки, довгим списком чудес супроводжується цей образ Богоматері – один з найулюбленіших на Русі.