Архімандрит РАФАЇЛ (Карелін)
Одним з найважливіших розділів православної догматики і богослів’я є вчення про Церкву.
Вчення про Церкву — це головна межа, яка ділить православний і не православний світ. Вчення Церкви про Церкву залишається незрозумілим для багатьох християн і тому часто викликає сумніви і непорозуміння. Одні ототожнюють Церкву з церковно- і священнослужителями і на основі їх етнічного і інтелектуального рівня роблять свої висновки про саму Церкву; інші, навпаки, дивляться на ідею Церкви як на абстракцію, і тому вільно маніпулюють тезами і текстами, не рахуючись з Церквою як з історичною реальністю. Поняття про Церкву то розширюється до меж космосу (орігенізм і софіологія), то звужується до рамок общини: секти і групи віруючих в Христа (протестантизм), то додається до будь-якої релігії, незалежно від її змісту (суперекуменізм і теософія), то визнається одна майбутня небесна Церква, членами якої можуть стати люди різних конфесій і навіть невіруючі, в залежності від їх морального рівня (ліберальне християнство). Тут релігія зводиться до розуміння моральності, етики, і, втрачаючи догматичний зміст і містичну глибину, зводиться до утилітарних норм поведінки. Центром такої релігії стає не Бог, а людське суспільство; метою — не богоспілкування, а користь, яку особистість може принести колективу.
БОГ В ДУШІ
Така безрелігійна релігія може діяти під маскою нетрадиційного християнства. Сучасна інтелігенція, будучи переважно інтелігенцією технократичною, не має традицій і аристократизму попередніх поколінь, і схильна в більшості ігнорувати чи відкидати Церкву. Для неї Церква уявляється антиподом свободи, системою заборон, в рамках якої не можна проявляти індивідуальну творчість тих, хто має бажання експериментувати з релігією, як фізики в своїх лабораторіях. Принцип ієрархії, підлеглості, необхідності боротьби з егоїзмом і своїми пристрастями їм чужий. Навпаки, вони звикли дивитися на людський розум як на універсальний інструмент, який може своїми силами розкрити всі таємниці буття фізичного і духовного світу, тому вони схильні, ледве торкнувшись релігії, повторювати слова Уітмена: “Скажи мені, хто пройшов далі за всіх, щоб мені пройти ще далі?” Якщо їм не вдається перетворити Церкву на полігон для випробування своїх винаходів та ідей, то такі попутники скоро розривають з нею і називають себе “вільнодумаючими християнами” або “християнами для себе”. Потім в них починається полоса богобудівництва, а якщо знаходяться спільники, то і церковного будівництва.
Близько до них стоять модерністи, які не відкидають Церкву, але вважають її еволюціонуючим організмом і тому намагаються пристосувати до смаків і розуміння сучасного їм суспільства. В цьому випадку не світ йде за Церквою, а Церква йде за світом. У експериментаторів і модерністів не вистачає релігійної інтуіції, щоб відрізнити вічне від тимчасового, духовне від матеріального, не вистачає культури мислення, щоб побачити межу і границі можливостей людського розуму, за якими вже починається область тайни і віри, не вистачає морального чуття, щоб відчути і зрозуміти свою гріховність, необхідність змінити себе по ідеалу Церкви, а не Церкву змінити по своїй подобі. В них не вистачає аристократизму духу, щоб оцінити значення преємництва і традиції. Сьогодні часто можна почути: “Я вірю в Бога і приймаю Євангеліє. Навіщо потрібна Церква?”
БЕЗ ЦЕРКВИ НЕМАЄ СПАСІННЯ
Будь-який організм може існувати тільки в своєму життєвому середовищі, за його межами він гине. Церква — це життєве середовище християнина, це духовна атмосфера, якою він дихає. Церква — це містичне Тіло Христа Спасителя. Церква земна і Небесна нерозривно з’єднані одна з другою в Дусі Святому. В земній Церкві відкривається Небесна Церква; вона реально присутня на кожному богослужінні. Церква — це Царство Боже, що починається на землі і продовжується у вічність. Церква завжди звернена до вічності, вона готує людину до вічності. Церква в апокаліптичних пророцтвах представлена в образі Матері, що родить в муках дитину. Церква в муках і з болем родить кожного християнина для вічного життя.
Церква — це єдність любові людини до Бога і людей один до одного. Тут психологічний аспект Церкви. У людини є потреба до спілкування: збираються разом рідні, сходяться товариші; перші — на знак солідарності, другі — в силу спільності поглядів та інтересів. Людина відчуває в цьому спілкуванні душевну допомогу і підтримку. З товаришами горе стає більш легким, а радість збільшується. Якщо людина ділиться з товаришами тим, що має, то стає ніби багатшою, якщо ховає це від інших для себе, то стає біднішою. З товаришами її життя як би розширюється, стає більш повним і ємким. А Церква — це втілення вищої духовної любові в головних її проявах: в молитві і Таїнствах.
Багато хто не розуміє: “Навіщо потрібна спільна молитва? Вдома наодинці молитися спокійніше, легше і краще”. Церква — це єдність в молитві. Маленькі краплі дощу збираються в один потік, під потужним натиском якого не можуть встояти навіть кам’яні брили. Світло безлічі свічок зливається в одне сяйво, що освітлює величезний простір храму. Молитва Церкви — це світловий стовп, направлений до неба, молитва однієї людини — це тільки іскра. Але церковна молитва більша, ніж молитва всіх людей, що знаходяться у храмі, і яка зараховується кожному як його власна молитва. В храмі разом з людьми моляться святі і Ангели, тому в богослужінні бере участь вся повнота Церкви. І в цьому таємниця Церкви.
Багато хто не розуміє змісту церковних обрядів. Це знакова система, особлива символічна мова, в якій вміщене і зашифроване Божественне одкровення, це — містичне бачення християнськими подвижниками духовного світу і шляху до цього бачення; те, що в Біблії написано словами, в храмі втілюється в символах і обрядах.
ЩОБ НЕ ВІДІРВАТИСЬ ВІД КОРІННЯ
Храм — це місце, де кожний предмет є священним символом, що нагадує про вічність. Церква — духовне училище. Ті, хто сумніваються в необхідності Церкви, забувають, що свою освіту чи професію вони отримали не в своїй кімнаті, а в школах від вчителів. Основа всякого вчення — це преємництво. Необхідне не тільки знання, але і наявність методів і традицій, згідно з якими це знання передається учням. Церква — це безперервний потік духовного знання, що йде від Христа через Апостолів і його преємників. За межами Церкви це світло, проходячи через призми людського сприйняття, дробиться і гасне.
Нам можуть заперечити, що є Біблія як Слово Боже. Але сама Біблія розуміється по-різному. Тільки Церква зберігає роз’яснення Біблії, що восходить до апостольського передання. За межами Церкви християнство перетворилося б в аморфне розпливчасте вчення, була б втрачена різниця між істиною і неправдою, Православ’ям і єрессю.
Релігійне мистецтво без Церкви виродилося б в абстракцію чи в поетичні ілюстрації; при цьому демонічні образи, що виринають з глибин підсвідомості, чи глибин душі, могли б сприйматися як бачення духовного світу. За межами традицій священні символи, відірвані від кореня, спотворювалися б і замінювалися новими, а так як людина по своїй пристрасності і гріховності ближча до демонічного світу, ніж до неба, то ці знаки і образи стали б проявом демонофілії, як в сучасному авангардному мистецтві.
Таким чином, без Православної Церкви, яка зберігає в чистоті апостольське преємництво і догматичне вчення, християнство рано чи пізно повинно виродитися в антихристиянство.