Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Чи треба доводити, що є сонце? Чи треба доводити, що є небо з зірками? І що вони прекрасні.
Для цього треба мати тільки відкриті очі.
Не треба доводити і Божественності Св. Євангелія, для цього треба мати тільки відкрите серце.
Якщо забути ту мудрість людську, якою заполонили розум багато з нас, і читати Євангеліє з відкритим та простим серцем, не мудруючи лукаво, чи можна не прийти у розчулення, чи можна не відчути душевного трепету?
Скільки мудрих книг написано людьми. Але, читаючи їх, чи відчував хто-небудь те відчуття захвату, яке дає Євангеліє, чи перероджувала кого-небудь ця людська мудрість? Чи проливав хто-небудь над нею сльози покаяння, розчулення, радості?
Той, хто читає Єванеліє, переживає ніби нове чудо. Не тільки слова Спасителя звернені до нього, до кожного з нас, до тебе, але ти береш участь у всіх подіях євангельських. І не в уяві. А насправді.
Ось і сьогоднішнє євангельське читання. Воно малесеньке. Стосується події, яка, здавалося б, не містить у собі нічого вражаючого.
Ішов поблизу моря Галілейського Господь. Побачив рибаків Петра та брата його Андрія, які закидали сіті у море. Говорить їм:
“Ідіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей” (Мф. 4, 19).
І вони відразу, покинувши сіті, пішли за Ним. Іде далі, бачить двох інших рибаків, Іакова та Іоанна, у човні з батьком їх Заведєєм, які лагодили свій човен. Покликав їх. І вони покинули човна, батька та сіті і пішли за Ним.
Адже це ми з вами. Адже це і нас з вами кличе Господь. Прислухайтеся. Згадайте. Був у житті хоча б один момент, коли стукався і в твоє серце Господь, і ти чув Його голос, що кликав.
Ти немічний. Страждаєш. Хвороба обтяжує тебе. Це Господь стукає у твоє серце – бо в хворобі ти починаєш бачити марність всього земного.
З тобою сталося нещастя – прислухайся; це Господь кличе тебе. Бо для тих, хто іде за Ним, скарби світу – ніщо.
Тобі послане тяжке випробування – смерть забрала у тебе близьку людину. Це Господь стукає у твоє серце та кличе тебе, бо тільки Христом перемагається смерть.
Але найбільш явно кличе Він нас у Євхаристії. “Приимете, ядите, сие есть Тело Мое… Пийте от нея вси – сия есть Кровь Моя…” Тут Господь стоїть перед нами і кличе нас.
“Але я не чув голосу Його”, – скаже хтось.
Не чув, тому що шумно було у твоїй душі та навколо тебе.
Господь кличе нас. Але чи покидаємо ми для нього все? Чи покидаємо батька, човни, сіті? Заплутав нас світ.
Не розірвати нам його сіті-ланцюги.
Будемо молитися про те, щоб Господь навчив нас чути святий поклик Його. Дав нам твердість та сили покинути все мирське, близьке нам – і батька, і корабель, і сіті – та іти за Ним. Амінь.
протоієрей Валентин Свенцицький
(з книги “Монастир у миру”)
Переклад з рос. Любові Максимчук
