У радості немає нічого поганого. Це зовсім не погано – радіти тому, що дав тобі Бог.
Проте є одна небезпека. Може статися так, що радість почне видозмінюватися, і замість вдячності, щастя, природної і нешкідливої насолоди з’являться марнославство, гордість, самовдоволення та егоїзм.
Це дуже тонкий момент. Не треба судити про інших. Дивитимемося за собою і намагатимемося знайти в собі те, що хочемо бачити в оточенні. Не треба шукати в інших, нехай це живе усередині нас!
Про що забув фарисей
Як би то не було, радість від успіхів – це пастка, і якщо радіти неправильно, можна собі нашкодити. Дар, посланий Богом, може відвести тебе в пекло. Згадаємо притчу про митаря і фарисея. Фарисей «продемонстрував» у цій історії масу досягнень. Він прийшов помолитися в храм, і те, що він перераховував у своїй молитві, можна назвати виключно хорошими справами. Дійсно: цей чоловік возносив молитви, подавав милостиню, постив, трудився, жив за заповідями, тобто богоугодно. Усе, що він робив, було дуже добре. Але при цьому на якомусь етапі втрачалося головне, втрачався сенс усіх цих вчинків. У який момент? Коли радість перетворилася на егоїзм.
Фарисей забув про деякі речі, не подбав про свій скарб і в результаті втратив його. Це дуже важливо – подбати про свій дар, щоб не втратити.
Треба пам’ятати, що Божими дарами необхідно правильно користуватися – і Господь просвічує наш розум, щоб ми про це не забували.
Читати також: «Іноді треба тупнути ногою і постояти за себе», – архім. Андрій Конанос про насильство, упокорювання і розлучення
Буває, що людина, яка стала з бідної багатою, вже не вітається з усіма привітно, не спілкується просто, доступно, а ходить з таким важливим виглядом, ніби тепер їй ніхто не потрібен. Чи сімейна пара, чиї діти створили нарешті сім’ї: раніше ці люди постійно благали Бога прилаштувати їх сина чи дочку, а тепер вважають себе кращими за всіх. «Ми – особливі, ми не як інші. У тих дочка ще не замужем, а в нас все гаразд, усі прилаштовані!»
Такі люди ризикують втратити дар, посланий для них Богом. Точніше, не сам дар, а його результат. Замість того, щоб насолоджуватися і дякувати, людина віддаляється від людей, відштовхує їх від себе.
Візьмемо, приміром, красиву зовнішність. Це теж дар Божий – красиве обличчя. І ти це розумієш, і не помиляєшся, називаючи себе красунею. Ти дійсно дуже красива, у тебе рідкісна, виняткова краса. Але Господь дав тобі такий дар не для того, щоб ти згубила свою душу; не для того, щоб ти почала звеличуватися над оточенням і стала егоїсткою, що вважає себе найкрасивішою на світі; не для того, щоб ти принижувала інших, марнославивши своєю красою, яку тобі дав Бог.
Наведу ще приклад. У людини прекрасний голос – справжній талант, але з нею чомусь не хочеться знаходитися поруч. Є в ній щось відразливе, якась пиха, що відштовхує. «Так, він прекрасний співак, – кажуть про нього. – Але…» Те ж саме можна сказати і про деяких акторів, поетів, письменників. Чомусь їх талант не притягає, не привертає. Начебто талановита, харизматична людина – а дружити з нею не хочеться. Загалом, знайома ситуація.
Читати також: Біжіть на службу як у пологовий будинок до дружини, – архім. Андрій Конанос
Частіше повторюй про себе: «Я нічого не знаю і не вмію»
Те, що я зараз вам скажу, може допомогти нам почати правильно ставитися до дарів, отриманих від Бога. Адже в кожного є такі дари. Інша справа, що ми про це не думаємо, а звертаємо увагу лише на те, чого в нас немає. А так – дарів багато, дуже багато.
Перше, про що необхідно пам’ятати: усе, що ми маємо, – це Божий дар. Нам це не належить. І гордитися тут немає жодних причин. Усе – від Бога.
Буває, запитаєш людину, яка добре співає: «Як у тебе так виходить?» А вона у відповідь:
– Я займався, брав уроки візантійського співу.
Добре, ти і правда займався. І своєю відповіддю ти зайвий раз нагадуєш собі про те, що твоєму мистецтву тебе навчили. Ти настільки зобов’язаний своїм учителям – і зі сольфеджіо, і зі співу, і з фортепіано. І раз усім цим ти зобов’язаний іншим людям, чому ти про це так часто забуваєш? Чому забуваєш про те, що своєму мистецтву ти навчився від інших? Від інших!
Частіше повторюй про себе: «Я нічого не знаю і не вмію». Навіть якщо ти відвідував уроки співу в кращих учителів – скажи, а зв’язки ти собі теж сам зробив? Хіба не завдяки батькам, не завдяки Богові в тебе такий голосовий апарат? Так, звичайно, ти розвинув його, але на світ ти з’явився завдяки батькам, які, у свою чергу, народилися у своїх батьків, і так далі, і так далі, поки не дійдемо до Джерела усіх благ – Господа Бога. Хіба не так? «Всяке добре даяння і всякий досконалий дар сходять зверху, від Отця світів» (Якова 1:17). Хіба не усе сходить від Бога?
Те, що в мене є, – не моє. Так, звичайно, я володію, розпоряджаюся цим, у мене це є – мій голос, моє тіло, мої очі, розум, здібності. Як буває: задає учитель дітям якесь завдання або ребус – і доки одні тільки намагаються зрозуміти питання, інші вже говорять рішення. Це дар, гострий розум. У мене, наприклад, немає такого розуму – щоб вирішувати складні математичні завдання.
Просто посидь, подумай над цим і скажи:
– Те, що в мене є, – це все завдяки комусь. Завдяки моїй мамі, батьку, сім’ї, братам, сестрам, завдяки моїй батьківщині, моєму місту або селу, завдяки світу навколо.
Хіба не так? Адже дуже важливо, де ми виросли. Живи я не в цій, а в іншій країні – ймовірно, у мене не було б можливості стати тим, ким я став. Я був би іншою людиною.
Мені дуже подобається, коли людина, бажаючи сказати мені приємне, каже:
– Дай Бог здоров’я твоїм батькам!
Тобто люди розуміють, що за будь-якою людиною – учителем, священиком або ще кимсь, хто покликаний допомагати іншим, – стоїть ще хтось.
Кінець кінцем твій дар – це не твій дар. Дуже важливо зрозуміти це. Скажи Богові «дякую». «Дякую Тобі, Господи, від щирого серця!»
Автор: архімандрит Андрій (Конанос)
