Світ, в якому ми живемо, нас обманює. І для спасіння доводиться чимось жертвувати. Пожертвуєш і ти – інших шляхів до змін у житті немає. Щоб життя змінилося, необхідно прокинутися і поглянути «в обличчя» своїм внутрішнім проблемам. Тільки так можна побачити усі помилки і недоліки.
А ми, пристосувавшись до сучасних умов, вже розслабляємося і умовляємо себе: «Мені зараз ніколи, справ повно, де вже тут займатися самокопанням!..» Звичайно, це нелегко. Бо страшно поглянути правді в очі, страшно побачити себе зсередини – таким, який ти є. Витримати це неможливо, і нас охоплює жах, паніка при вигляді себе, своїх пристрастей і душевного хаосу.
Буває, чоловіка не буває удома цілими днями – і зовсім не тому, що розважається десь на стороні. Просто він не може ужитися зі своєю дружиною, з дітьми, не може спілкуватися з ними нормально – унаслідок свого величезного егоїзму. Така людина просто не в змозі поглянути з боку на себе, на своє «я». Адже доведеться побачити реальну картину своїх пристрастей, немочі, недоліків і промахів. А це завдає біль.
Багато років тому одна дівчина, в якої був рак, розповідала мені, що не відчуває жодного болю. Хвороба прогресувала, з’їдала її зсередини, навіть люди, помітивши, як погано вона стала виглядати, запитували, чи усе з нею гаразд – але болю при цьому не було. «І добре, що не болить», – казала вона. Так, у таких випадках це, безумовно, благо, але частіше саме завдяки болю можна вилікуватися. Відчувши біль, ти прокидаєшся, розплющуєш очі і помічаєш, що не все гаразд. Біль – це попередження, він примушує замислитися, вказує на джерело проблеми. І коли незрозуміло, що це за біль, ми йдемо до лікаря і кажемо: «У мене от тут болить».
Абсолютно правильний вчинок – визнати свій біль, прийти до лікаря, поскаржитися і отримати потрібні ліки.
До речі, батько тієї дівчини, про яку я щойно розповідав, помер від раку за чотири дні. Як? У перший день йому поставили діагноз (метастази були вже всюди), на другий день він ліг у лікарню, а вже через два дні помер. І, можливо, усе було б інакше, якби хтось задовго до цього підштовхнув його до обстеження. «Добре, – відмахуються часто люди. – У мене ж не грип!» А в деяких випадках грип можна вважати за благо. «Подумаєш, проблема! Ну, артрит, гастрит, холестерин підвищений». Ні, іноді усе куди серйозніше, і підштовхнути до обстеження краще якнайскоріше.
Те ж саме і з душею. Ніхто не каже, що легко і приємно заглянути в себе, зрозуміти, яка ти людина. Але це необхідно, якщо хочеш змінитися.
Якщо здається, що близька людина серйозно хвора, необхідно сказати їй про це. Так, ти її любиш, шкодуєш, не хочеш спричиняти їй страждань, але вона повинна знати правду. І тому, покірливо висловивши свої припущення, ти береш її за руку і ведеш до лікаря.
Саме цього не дає нам робити сучасне життя. Ніхто сьогодні не бажає займатися собою по-справжньому — побачити себе зсередини. Ніхто не хоче просвітлення. Бо ми розуміємо, що, «ввімкнувши світло» у своїй душі, виявимо там безлад і хаос. І засмикуємо щільніше штори, щоб жоден промінь до нас не проник. Виходить такий акуратний, чистенький будиночок, зовні якого немає ні пилу, ні бруду, – все гаразд. Але варто тільки ввімкнути світло в кімнаті – жах: бруд, пил, небезпечно знаходитися! І людині не хочеться усе це бачити – от вона і не бачить.
Отже дякуватимемо і прославлятимемо Бога, Який дарував нам у Церкві велику можливість просвітлення. Тут можна усе побачити і гарненько подумати над цим. Що ж до сучасного життя навколо – телебачення, законів, усього того, що прийнято називати «новим часом» (іноді це також позначається словом «ньюейдж») – то який тип особи воно формує? Нехай нам чесно про це скажуть, щоб кожен зробив вибір сам. Але саме чесно – усе як є, прямо і відверто. І в такому разі, повірте, мало хто захоче стати такою людиною. Бо люди побачать, куди насправді їх ведуть. Але ніхто нікому нічого не скаже прямо. Зате говориться багато красивих слів – любов, упевненість, надійність, комунікація і так далі. Усі ці слова, проте, не несуть у собі абсолютно жодного сенсу. Точніше, сенс є, але він спотворюється.
Узяти, приміром, посмішку. У цьому «позитиві» частенько немає ні щирості, ні чистоти – замість цього один гріх і вади.
А сім’я? Так, таке слово існує як і раніше, але що під ним тепер розуміється? Зовсім не те, що було сто років тому. Тепер це просто спільний побут, спільний простір, де пишно розквітають показуха і нарцисизм, егоїзм і мстивість, недовіра, вади і розпуста. Подивіться: зараз немає жодного фільму, де не було б того, що я перерахував. Нам вселяється це на підсвідомому рівні – і вселяється постійно.
Добрі, хороші фільми замінюються іншими, і ми починаємо обманювати самі себе. Як це? Дуже просто. Адже очевидно, що в бойовику, який ти зібрався дивитися зі своїм маленьким сином, буде маса крові; буде лайка, паління і т. д. і т. п., що і дорослому дивитися небезпечно, не то що дитині. А ми йдемо з дітьми, дивимося. От чого я не розумію. Куди ми так прагнемо? Думаю, якщо запитати творців сучасного кіно про це безпосередньо, відповідь буде такою: «Дорогенький, про що ти? Ти що, нічого не розумієш? Все ж очевидно!»
Зараз стільки розпусти, стільки вад, і усе це обговорюється на весь світ, хоча, по суті, ніяк, окрім як мерзотними плітками, таку «інформацію» і назвати не можна. Нескінченне підглядання в замкову щілину, інтерес до чужого життя, обман, ідолопоклонство. Звичайно, ідолопоклонство! Адже тільки так можна пояснити наші переживання з приводу того, як та чи інша людина одягається, що їсть на сніданок, як проводить відпустку, скільки в неї дітей, дружин, і т. д., і т. п.. А все це краде і вбиває наш з вами час. Я зараз не висуваю тут абсолютно жодних теорій. Ми дійсно приносимо в жертву усьому цьому свій час, своє життя, розум, душу і серце. Саме це заповнює нашу душу, наш внутрішній світ.
Якщо я несподівано заявлюся до тебе в дім – невже ти мене от так запросто впустиш? «Почекай, – скажеш ти, – треба спочатку подзвонити в дзвінок, постукати. Хіба можна входити без дозволу? Мені зараз не до тебе». От і нам здається, що ми надійно захищені від навколишнього світу, але насправді це не так. Так, душа – усередині нас, але «замок» зовсім не надійний. Усередині нас вже стільки чужих ідей, стільки сторонніх людей і думок – і жодної ясності. Душа не має чистої їжі. Здорове харчування зараз дуже модне, але що стосується душі – її ми щодня отруюємо страшними токсинами, забиваємо сміттям, начиняємо брудом. Усе це – справжні канцерогени! І їх ми «споживаємо» щодня, щоночі – щомиті, постійно!
Церква ж допомагає нам очистити свій душевний організм від цієї отрути. Детоксікація і зміна способу життя – ось що можна отримати в Церкві, для того, щоб позбутися цього мороку і жаху.
Джерело Архімандрит Андрій (Конанос)
