4.4 C
Lutsk
Субота, 21 Вересень, 2019
Публікації

17 липня – день пам’яті Святих Царственних мучеників

Липневої ночі 1918 року в Єкатеринбурзі в підвалі Іпатіївського будинку сталося жахливе злодіяння – розстріл імператора Миколи ІІ, його родини й вірних їм людей, що добровільно залишилися з царственими в’язнями й розділили їхню долю. Було вчинено великий гріх убивства ні в чому не винних людей, жінок, дітей, помазаника Божого. 17 липня 1918 року ті, хто носили вінці за життя, увінчали собою великий сонм новомучеників і сповідників, які в ХХ сторіччі постраждали за Христа.

Чи змінився за 100 років народ, який взяв на озброєння нові принципи «щастя» без Бога? І чи розуміємо ми значення і важливість мученицького подвигу Царствених страстотерпців і преподобномучеників сьогодні?

Імператор Микола ІІ

Святий цар-мученик Микола ІІ з’явився на світ у Царському Селі 19 травня 1868 року. Спадкоємець престолу народився в день пам’яті праведного Іова Багатостраждального, а своє ім’я отримав на честь святителя Миколая. Хлопчик змалку прагнув наслідувати своїх святих покровителів і вирізнявся щирим благочестям. Близькі відзначали: «Микола має душу чисту, мов кришталь, яка гаряче всіх любить». Освіта майбутнього монарха здійснювалася строго в православному дусі. Маючи неабиякі здібності, цесаревич успішно закінчив вищий курс економічних, юридичних та військових наук і пройшов вишкіл у піхоті, кавалерії, артилерії та на флоті.

Восени 1891 року в Росії десятки губерній знемагали від голоду, і Олександр ІІІ поставив сина на чолі Комітету з надання допомоги голодувальникам. Тоді майбутній цар на власні очі побачив людське горе і невтомно працював, щоб полегшити страждання свого народу.

Навесні 1894 року, переконавшись у непохитному рішенні царевича Миколи одружитися з принцесою Алісою Гессен-Дармштадтською, найясніші батьки нарешті дали йому своє благословення. Тоді він написав: «Спаситель сказав: «Все, що ти попросиш у Бога, дасть тобі Бог». Слова ці нескінченно мені дорогі, тому що протягом п’яти років я молився ними, повторюючи їх щоночі, благаючи Його полегшити Алісі перехід у Православну віру й дати мені її в дружини».

За кілька днів до смерті Олександра ІІІ принцеса Аліса прибула в Росію. Чин приєднання до Православної Церкви здійснив Іоанн Кронштадтський. Під час миропомазання принцеса була наречена Олександрою на честь святої цариці-мучениці. «Твоя країна буде моєю країною, – сказала Олександра Федорівна нареченому, – твій народ – моїм народом, а Бог твій – моїм Богом» (Руф 1,16).

Прощаючись із сином, Олександр ІІІ заповів: «…ти несеш відповідальність за долю своїх підданих перед Престолом Всевишнього. Віра в Бога і святість твого царського обов’язку нехай будуть основою твого життя». У день смерті імператора великий князь Микола Олександрович в глибокій скорботі промовив, що не бажав царського вінця, але, боячись ослухатися волі Всевишнього й волі батька, приймає його.

Микола ІІ зійшов на престол 2 листопада 1894 року. Початок його правління відзначився справами любові й милосердя: отримали полегшення в’язні, було пробачено безліч боргів, надана значна допомога нужденним вченим, письменникам і студентам.

Вінчання на царство відбулося 27 травня 1896 в Успенському Соборі Кремля. Після Божественної Літургії імператор прийняв Святе Миропомазання, увійшов Царськими вратами у вівтар і причастився Святих Христових Тайн як священнослужитель. За фатальним збігом обставин дні коронаційних торжеств були затьмарені трагедією на Ходинському полі. В очікуванні подарунків там зібралися близько півмільйона людей. У момент роздачі сталася страшна тиснява, що забрала понад тисячу життів. Наступного дня государ і государиня були присутні на панахиді за загиблими й надавали допомогу сім’ям постраждалих.

Микола ІІ був пройнятий любов’ю до людини й вірив, що в політиці так само треба слідувати заповітам Христа. Імператор став натхненником першої всесвітньої конференції із запобігання війн, яка відбулася в столиці Голландії в 1899 році. За весь час свого царювання він не підписав жодного смертного вироку, жодне прохання про помилування не було ним відхилене.

Государ щедро допомагав нужденним із власних коштів. Чотири мільйони карбованців царських грошей, які з часу правління мператора Олександра ІІ перебували в Лондонському банку, Микола Олександрович витратив на утримання шпіталів та благодійних установ. «Він скоро роздасть усе, що має», – казав керівник кабінету його величності, аргументуючи цим своє бажання покинути посаду. «Його одяг часто був поремонтований, – згадує слуга царя. – Не любив він марнотратства й розкоші. Цивільні костюми велися у нього з женихівських часів, і він користувався ними». Після вбивства царської сім’ї в Єкатеринбурзі були знайдені військові шаровари імператора. На них виявили латки й позначки: «Виготовлено 4 серпня 1900 р.», «Відновлено 8 жовтня 1916 р.».

Дивовижно щирий погляд імператора завжди світився непідробною добротою. Одного разу Микола Олександрович відвідав крейсер «Рюрик». У складі матросів був революціонер, який присягнувся вбити самодержця. Але заколотник не виконав обіцянки. «Я не зміг цього зробити, – пояснив він. – Ці очі дивилися на мене так лагідно, так ласкаво».

Християнські чесноти государя – лагідність і доброта серця, скромність і простота – багатьом були не зрозумілі, сприймалися як слабкість характеру. Однак завдяки саме цим моральним якостям в Миколі ІІ втілилася величезна духовна сила, потрібна для царського служіння.

Президент Франції Лубе писав: «Про російського імператора кажуть, що він доступний різним впливам. Це глибоко неправильно. Російський імператор сам проводить свої ідеї. Він захищає їх з постійністю й великою силою».

Микола ІІ володів рідкісною витримкою й мужністю. Глибока віра в Промисел Божий зміцнювала його й давала той досконалий спокій духу, який ніколи не залишав імператора. «Скільки років я жив біля царя, жодного  разу не бачив його в гніві, – згадував слуга його величності. – Завжди він був дуже рівний і спокійний». У вирішальний момент Кронштадтського заколоту в 1906 році після доповіді міністра закордонних справ Микола ІІ сказав: «Якщо ви бачите мене настільки спокійним, це тому, що я маю непохитну віру в те, що доля Росії, моя власна доля і доля моєї родини – в руках Господа. Що б не трапилося, я схиляюся перед Його Волею».

Імператриця Олександра Федорівна

Аліса Вікторія Олена Бригіта Луїза Беатриса  народилася 25 травня 1872 року в Дармштадті, в сім’ї великого герцога Гессенського Людвіга IV і великої герцогині Аліси, уродженої принцеси Великобританії й Ірландії. Втративши матір, яка заразилася дифтеритом під час надання допомоги хворим, принцеса Аліса з шести років жила в бабусі, англійської королеви Вікторії. Там вона отримала виховання й освіту. Дівчина вільно говорила й писала кількома мовами, в юності відвідувала лекції в Гейдельберзькому університеті й отримала диплом бакалавра філософії. За веселість і красу в сім’ї її називали «сонячний промінь».

Перша зустріч юної принцеси Гессен-Дармштадтської й шістнадцятирічного спадкоємця російського престолу відбулася в 1884 році. Тоді старша сестра Аліси, майбутня преподобномучениця Єлизавета, виходила заміж за великого князя Сергія Олександровича, дядька цесаревича. Між молодими людьми зав’язалася міцна дружба, що згодом переросла в глибоке й дедалі більше кохання.

Після входження в лоно Православної церкви і вступу в шлюб, Олександра Федорівна прагнула стати справжньою помічницею своєму самодержавному чоловікові. Государиня була природженою сестрою милосердя. Вона відвідувала хворих і ніколи не нарікала, не шкодувала себе, вважаючи за обов’язок «залишатися вірною Христу і піклуватися про тих, хто поруч». Під час голоду 1898 Олександра Федорівна пожертвувала голодувальникам восьму частину річного доходу імператорської сім’ї. Государиня влаштовувала благодійні базари для допомоги хворим, відкрила училище сестер милосердя, організувала по всій країні навчальні майстерні для бідних, на особисті кошти спорудила будинок для солдатів-інвалідів російсько-японської війни, де їх навчали ремеслу. Олександра Федорівна часто передавала грошову допомогу нужденним через своє оточення, намагаючись приховати свою причетність.

Царське подружжя являло собою зразок по-справжньому християнського сімейного життя. Стосунки государя й государині відрізнялися щирою любов’ю, глибокою вірністю і взаєморозумінням. «Не віриться, що сьогодні двадцятиріччя нашого весілля! – записав 30 листопада 1914 року в щоденнику Микола Олександрович. – Рідкісним сімейним щастям Господь благословив нас; тільки б зуміти протягом решти життя виявитися гідним такої великої Його милості».

Спадкоємці

Бог благословив цей шлюб народженням чотирьох дочок –  Ольги, Тетяни, Марії, Анастасії – і сина Олексія. Довгоочікуваний спадкоємець престолу народився 12 серпня 1904 року і став улюбленцем усієї сім’ї. «У душі цієї дитини не закладено жодної порочної риси, – говорив один із вчителів цесаревича, – душа її – найблагодатніший грунт для всього доброго насіння». Невиліковна спадкова хвороба – гемофілія, виявлена ​​у хлопчика після народження, постійно загрожувала його життю. Ця недуга вимагала від сім’ї величезного напруження душевних і фізичних сил, безмежної віри і смирення.

Цар і цариця виховували дітей у відданості своєму народові й ретельно готували їх до майбутньої праці й подвигу. «Чим вище людина, тим швидше вона повинна допомагати всім і ніколи не згадувати свого становища, – казав государ, – такими мають бути і мої діти». Цесаревич і великі княжни виховувалися в простоті й строгості. Вони спали на жорстких ліжках без подушок, одягалися просто, вбрання і взуття від старших переходили до молодших, їжу вживали найпростішу. «Вони вели скромне життя, – писала наближена до родини особа, – були простими в поводженні й не надавали значення своєму царському становищу». Найясніша сім’я не любила урочистостей і гучних промов, етикет був для них тягарем. Цариця й великі княжни нерідко співали в храмі на кліросі під час Божественної Літургії, увечорі займалися рукоділлям, говорили про Бога, молилися. «Обовязок батьків щодо дітей – підготувати їх до життя, до будь-яких випробувань, які пошле їм Бог, – писала государиня. – Для Бога немає неможливого. Я вірю, що той, хто чистий своєю душею, буде завжди почутий, і йому не страшні жодні труднощі в житті, бо вони нездоланні тільки для тих, хто мало і неглибоко вірить».

Підсумки правління

На двадцятому році царювання імператора Миколи ІІ російське сільське господарство досягло вищої точки свого розквіту. Урожай зернових збільшився вдвічі порівняно з початком правління. Бюджет зростав без введення нових податків, без підвищення старих, відображаючи зростання народного господарства. Швидко розвивалася промисловість. Помітно підвищився загальний рівень добробуту. За роки правління Миколи ІІ населення країни зросло на п’ятдесят мільйонів, з безграмотної країна швидко перетворювалася на  освічену. Європейські економісти в 1913 році прогнозували, що до середини століття Росія пануватиме над Європою в політичному, економічному і фінансовому відношенні.

За час перебування Миколи ІІ при владі були побудовані сотні монастирів і тисячі храмів не тільки на його батькіщині, але й у світі. По всій країні були відкриті десятки тисяч церковно-парафіяльних шкіл. Імператор підтримував розвиток церковної архітектури, іконописання, стародавнього церковного співу і дзвону, сприяв прославлянню святих. Государ відкрив кордони країни біженцям-християнам і став на захист гнаних, коли турки вирізали вірмен, гнобили слов’ян. Цар без вагань відповів на прохання про допомогу, коли влітку 1914 року Австро-Угорщина напала на беззахисну Сербію, і захистив країну.

Імператор глибоко усвідомлював свій обов’язок царського служіння і не раз казав: «Міністри можуть змінюватися, але тільки я несу відповідальність перед Богом за благо нашого народу». Залишаючись рішучим противником введення конституційного правління, Микола ІІ прагнув залучити до управління державою нийвидатніших людей, умиротворити політичні пристрасті й дати країні внутрішній мир.

«Чим же віддячила Росія своєму чистому серцем, люблячому її більше за своє життя государю? – пише  святитель Іоанн Шанхайський (Максимович). – Вона відплатила йому наклепом. Він був високої моральності – почали говорити про його порочність. Він любив Росію – почали говорити про зраду. Навіть люди близькі повторювали цей наклеп, переказуючи один одному чутки й розмови. Під впливом злого умислу одних і розбещеності інших чутки ширилися, і почала холонути любов до царя. Потім почали говорити про небезпеку для Росії й обговорювати способи звільнення від цієї неіснуючої небезпеки і в ім’я нібито порятунку Росії почали говорити, що треба усунути государя…»

Під час Першої світової війни Олександра Федорівна стала предметом безжальної і безпідставної наклепницької кампанії, метою якої було збентеження народу і повалення царського дому.

Голгофа

Світова війна почалася вранці 1 серпня 1914 року. З перших її днів государ об’їжджав фронт, міста й села, благословляючи війська й підбадьорюючи народ. Цариця займалася пристосуванням палаців під шпиталі, формуванням санітарних поїздів і складів медикаментів. Олександра Федорівна і старші княжни стали сестрами милосердя в Царськосельському шпиталі. Государиня працювала в операційній. Очевидці згадували: «Вона подавала стерильні інструменти хірургу, допомагаючи при найскладніших операціях, приймаючи з його рук ампутовані руки й ноги, прибираючи закривавлений і завошений одяг». Імператриця виконувала свою роботу зі смиренням і невтомністю людини, якій Бог наперед приготував це служіння. Підбадьорював стражденних і царевич Олексій, подовгу розмовляючи з пораненими вояками.

Влітку 1915 року, в найтяжчий для армії час, цар прийняв на себе верховне командування військами. Поки государ очолював військо, ворогові не було віддано ні п’яді землі. До лютого 1917 року армія стійко трималася, не відчуваючи ні в чому нестачі, і перемога не викликала сумнівів. Переступити цей поріг імператору не дали. Настало 15 березня 1917 року. У столиці посилювались хвилювання, в діючій армії спалахнув «генеральський бунт»: вищі чини армії попросили государя відректися від престолу «заради порятунку Росії і перемоги над зовнішнім ворогом». Це прохання підтримали також найближчі родичі. Не порушуючи присяги помазаника Божого і не скасовуючи самодержавної монархії, імператор Микола ІІ передав царську владу старшому з роду – братові Михайлу. Цього дня государ записав у щоденнику: «Навколо зрада, боягузтво і обман». Розпочався хресний шлях царської сім’ї на Голгофу.

«Обачлива злість зробила свою справу: вона відокремила Росію від свого царя, – написав святитель Іоанн Шанхайський (Максимович) – і страшної хвилини у Пскові він залишився сам… Страшна залишеність царя… Але не він залишає Росію, Росія залишає того, хто любить її понад своє життя. Бачачи це і сподіваючись, що його покірливість заспокоїть і упокорить розбурхані пристрасті народні, государ  зрікається престолу… Настала радість для тих, хто хотів повалення государя. Решта мовчали. Не забарився арешт государя, і подальші події були невідворотними…»

Мовчанням зустріла Росія звістку про арешт 21 березня 1917 року царя і цариці Тимчасовим урядом. Призначена ним слідча комісія під час численних обшуків та допитів не знайшла жодного факту, що викривав би їх величності в державній зраді. На запитання, чому ще не опубліковане їхнє листування, один із членів комісії отримав відповідь: «Якщо ми його опублікуємо, то народ буде поклонятися їм, як святим».

Перебуваючи в ув’язненні в Царському Селі, найясніша сім’я невпинно трудилася. Навесні государ з дітьми очищали парк від снігу, влітку працювали на городі, рубали й пиляли дерева. Невтомність Царя так вразила солдатів, що один із них сказав: «Адже якщо йому дати шматок землі і він сам працюватиме на ньому, то скоро знову собі всю Росію заробить».

У серпня 1917 р царську сім’ю повезли під охороною в Сибір. «Як я люблю мою країну, з усіма її недоліками. Вона мені все дорожча й дорожча, і я кожен день дякую Господу за те, що Він дозволив нам залишитися тут», – писала Олександра Федорівна, перебуваючи в ув’язненні. «Я не хотів би їхати з Росії. Надто я її люблю, – говорив государ. – Я краще поїду в найдальший кінець Сибіру».

Наприкінці квітня 1918 року, в дні Страсної седмиці, найясніших в’язнів привезли під конвоєм до Єкатеринбурга. Царська сім’я усвідомлювала наближення смерті. Тими днями велика княжна Тетяна в одній зі своїх книг підкреслила рядки: «Ті, хто вірив у Господа Ісуса Христа, … опинившись перед неминучою смертю, зберігали той самий дивовижний спокій духу, який не полишав їх ні на хвилину. Вони йшли спокійно назустріч смерті тому, що сподівалися вступити в інше, духовне життя, що відкривається для людини за гробом».

У неділю 14 липня, за три дні до мученицької кончини, на прохання государя в будинку дозволили відправити богослужіння. Тоді вперше ніхто з царствених в’язнів не співав під час служби, вони молилися мовчки. Замість читання молитви «Зі святими упокій», диякон і священик її заспівали. Царська сім’я опустилася на коліна. Так вона підготувалася до смерті, прийнявши похоронне напуття.

Велика княжна Ольга писала з ув’язнення: «Батько просить передати всім тим, хто залишився йому відданий, і тим, на кого вони можуть мати вплив, щоб вони не мстилися за нього – він усіх пробачив і за всіх молиться, і щоб пам’ятали, що те зло, яке є зараз у світі, буде ще сильнішим, але що не зло переможе зло, а тільки любов».

За промислом Божим царствені мученики були взяті із земного життя всі разом, в нагороду за безмежну любов, яка міцно пов’язала їх в одне нероздільне ціле.

Наслідки події

Вбивство царської сім’ї відкрило дорогу найжахливішим злочинам. Майже все, що робилося після революції, зрештою, було руйнівним. Все ХХ століття руйнувалися храми, поверталися ріки, заливалися морями села й міста. На вівтар нової лже-релігії були принесені небачені людські жертви. Ми вбивали і давали вбивати сотні тисяч своїх співгромадян, оголошених «ворогами народу». До революції країна жила за Божими заповідями, на них будувалася також державна ідеологія. Православний цар тим і відрізнявся від безбожного володаря, що «не проливав кров, як воду». За кожного свого підданого, нехай навіть і нікчемного, він давав відповідь перед Богом.

Відомо, що багато хто з тодішніх руйнівників Росії діяв в ім’я її творення. Серед них було чимало по-своєму чесних людей, які вже тоді шукали, «як облаштувати Росію». Але це була, за словами Писання, «мудрість земна, душевна, бісівська». Камінь, який відкинули тоді будівельники, був Христос і Христове помазання.

Помазання Боже означає, що земна влада государя мала джерелом владу Божественну. Зречення від православної монархії було зреченням від Божественної влади. Від тієї влади, яка на землі покликана направляти загальний перебіг життя до духовних і моральних цілей – до створення умов, максимально сприятливих для порятунку багатьох; від влади, яка «не від світу цього», але служить світу саме в цьому, вищому сенсі. На шляху мучеництва царська сім’я явила найбільший моральний подвиг самопожертви.

Не можна зрозуміти жахи громадянської війни, Соловків, ГУЛАГу, Великої Вітчизняної війни – без розуміння того, що сталося в Єкатеринбурзі вночі 17 липня 1918 року… Знищення царської сім’ї було не просто навмисним вбивством, але найбільшим злочином, що справив величезний вплив на долі світу.

Можна робити будь-який історичний, філософський, політичний аналіз, але духовне бачення завжди важливіше. Відомі пророцтва багатьох святих, які розуміли, що жодні екстрені, зовнішні державні заходи, жодні репресії, жодна наймайстерніша політика не в змозі змінити хід подій, якщо не буде покаяння російського народу. Справді смиренному розуму святого царя Миколи ІІ було дано побачити, що це покаяння буде дано дорогою ціною. Як зазначав П’єр Жильяр: «Їхня справжня велич не виникає від їх царственого сану, а від дивовижної моральної висоти, до якої вони поступово піднялися. Вони стали ідеальною силою. І в самому своєму знищенні вони були вражаючим проявом тієї дивовижної ясності душі, проти якої безсилі будь-яке насильство і будь-яка лють, що торжествує в самій смерті».

Останній російський імператор Микола II і його сім’я були розстріляні влітку 1918 року в Єкатеринбурзі. У 2000 році Руська Православна Церква причислила Миколу II і членів його сім’ї до лику святих, 17 липня відзначає День пам’яті Святих Царствених Мучеників.
ДЖЕРЕЛО

Вас може зацікавити

Президент підписав указ, спрямований на протидію рейдерству

Чи варто строго постувати?

Проповідь керуючого Волинською єпархією у день Всіх святих