Преподобний Серафим Саровський, в миру Прохор, народився 19 липня 1759 року в місті Курську в благочестивій купецькій сім’ї. Все його життя відзначене знаменнями милості Божої. Коли в дитинстві мати взяла його з собою на будівництво храму і він впав з дзвіниці, Господь зберіг його неушкодженим. Під час хвороби отрока Божа Матір в сонному баченні обіцяла матері зцілити його. Незабаром поблизу їх будинку з хресним ходом несли Курську Корінну ікону «Знамення» Пресвятої Богородиці, мати винесла хворого, він приклався до ікони і після цього швидко поправився.
У сімнадцять років юнак вже твердо вирішив залишити світ, і мати благословила його на чернечий подвиг своїм мідним хрестом, з яким преподобний не розлучався до кінця життя. Старець Києво-Печерської Лаври Досифей (преподобна Досифея) благословив Прохора йти рятуватися в Саровську Успенську пустинь, що на кордоні Нижегородської і Тамбовської губерній, відому суворим виконанням чернечих уставів і подвижницьким життям насельників. Після двох років монастирських праць і подвигів послуху Прохор важко захворів і довгий час відмовлявся від допомоги лікарів. Через три роки йому явилася Божа Матір з апостолами Петром та Іоанном і зцілила його.
18 серпня 1786 року послушник прийняв чернечий постриг з ім’ям Серафим ( «Полум’яний») і в грудні 1787 року він був рукоположений в сан ієродиякона. Уже в той час молодий подвижник удостоївся при богослужіннях споглядати святих Ангелів і Самого Господа нашого Ісуса Христа, що йде в повітрі в оточенні Небесних Сил. У 1793 році святий Серафим був висвячений в сан ієромонаха і поклав початок подвигу пустинножительства і відокремленої молитви в лісовій келії, на березі річки Саровки. Диявол посилив брань проти подвижника, і преподобний наклав на себе подвиг стовпництва. Тисячу днів і ночей він з піднятими руками молився на камені: «Боже, будь милостивий до мене, грішного». Безсилий духовно перемогти подвижника, диявол наслав на преподобного розбійників, які завдали йому смертельні рани, але з’явилася Матір Божа і в третій раз зцілила його.
Після одужання преподобний Серафим три роки трудився подвигом безмовності, а в 1810 році, після 15-річного перебування в пустелі, зачинився в монастирській келії. За любов до Бога, смиренність і подвиги преподобний Серафим сподобився духовних дарів прозорливості і чудотворення. 25 листопада 1825 року Матір Божа зі святителями Климентом Римським і Петром Олександрійським з’явилася подвижнику і дозволила закінчити затвор. Преподобний старець став приймати приходячих до нього за благословенням, радою та духовною втіхою, з любов’ю називаючи всіх: «Радость моя, сокровище мое».
Слова повчання, як все своє життя, преподобний Серафим незмінно засновував на слові Божому, творіннях святих отців і прикладах з їх життя, при цьому особливо шанував святих поборників і ревнителів православ’я. Любив розповідати про святих. Всіх, що зверталися до нього преподобний переконував стояти за непохитність віри, пояснював, в чому полягає чистота православ’я. Багатьох розкольників він переконав залишити помилки і приєднатися до Церкви. Учительне слово преподобний рясно підкріплював пророцтвами, зціленнями і чудесами. Багато воїнів, які отримали благословення від преподобного Серафима, засвідчили, що за його молитвами залишилися неушкоджені на полі бою.
Преподобний Серафим опікувався і керував сестрами Дівєєвської обителі і за вказівкою Матері Божої заснував для дівчат окрему Серафимо-Дівєєвську мельничну громаду.
Цариця Небесна заздалегідь сповістила подвижнику про його кончину. Останні дні земного життя старця супроводжувалися чудесами і знаменнями. У його келії двічі сама спалахувала лампада перед іконою Божої Матері. А ченцеві Павлу, який жив по сусідству і турбувався, що від безлічі свічок у старця в келії може виникнути пожежа, сказав: «Поки я живий, пожежі не буде, а коли помру, смерть моя відкриється пожежею». Так і сталося.
Рано-вранці 2 січня келейник преподобного, отець Павло, вийшов зі своєї келії, прямуючи до церкви, і відчув запах гару, що йшов з келії преподобного. Постукавши у зачинені двері преподобного і, не отримавши відповіді, разом з послушником зірвав двері з гачка. Коли двері відкрили, виявилося, що книги та інші речі тліли, а сам преподобний стояв на колінах в молитовному положенні перед його улюбленою іконою Пресвятої Богородиці «Умиління», але вже бездиханний. Його чиста душа під час молитви була взята Ангелами і злетіла до Престолу Бога Вседержителя, вірним рабом і слугою Якого преподобний Серафим був все життя.
За молитвами преподобного Серафима відбувалися численні знамення і зцілення на його могилі.
У 1903 році відбулося прославлення преподобного Серафима Саровського, через 70 років після його смерті. 1 серпня (19 липня за старим стилем), в день народження святого, з великим торжеством були відкриті його мощі і поміщені в приготовлену раку. Довгоочікувана подія супроводжувалася багатьма чудесними зціленнями хворих, які прибули в Саров.
Шанований дуже широко ще за життя, преподобний Серафим стає одним з найулюбленіших святих православного руського народу, так само як і преподобний Сергій Радонезький. Преподобний Серафим стоїть на початку вражаючого злету руської православної духовності. Його духовний шлях відзначено великою скромністю, беззаперечним послухом і любов’ю. З великою силою звучить його нагадування: «Господь шукає серця, сповнені любов’ю до Бога і ближнього; ось престол, на якому Він любить сидіти і бути в повноті Своєї пренебесної Слави. «Сыне, даждь Ми сердце твое, – говорить Він, – а все прочее Я Сам приложу тебе», – ибо в сердце человеческом Царство Божие вмещаться может».
